Розділ «18. Свят-вечір»

— До кого?

— Павлинка дуже просила.

— Там буде й Пживлоцька, й Зависляк. Не хочу.

— Я теж. Ну, то, може, підеш до Пащуків? До Пелі?

— О, вже знов обізвалася в тобі жінка. Браво, це вже вдруге. Але якщо хотіти, то тільки до тебе.

— Не запрошую, бо не маю на що.

— Ти маєш усе, що я можу хотіти, Агнешко.

— Не говори такого. Мене просто турбує. Турбує те, що ти будеш пити горілку в коменданта.

— Не обов’язково. Можу й не пити. Від тебе залежить.

— Не кажи цього. Але прошу — не пий.

— Дуже просиш?

— Дуже.

— Ти така гарна, коли клопочешся про щось, коли випрохуєш якусь дрібницю. Я не люблю, коли жінка наче передовиця в газеті...— його тепер уже тремтячий голос губиться в здавленому хрипі.— Жінка повинна бути...— і він підступив зовсім близько і пучками пальців доторкається її брів, носа, водить по контурі уст,— ...ти повинна бути такою, як...

— Без порівнянь, Балче,— і вона, охоплена поривом гнівної відрази, раптом відштовхує його.— Мене це не цікавить. Через тебе потім плачуть!

— Виходить, ще й ревнощі! Чудово! — Здивування й захоплення перетворюється на його губах у глузлизу усмішку. Балч одним розгонистим стрибком наближається до Агнешки й, притискаючи їй руки, хапає її.— Я чекав на це. Ти ж казала, що цілуєшся, з ким бажаєш. Забажай і зі мною.

— Ні!

— Невже ти не за цим сюди прийшла?

— Балче!

— Дійсно, мене саме так звати. Ну, не будь же ти бог знає чим. Велике мені діло.

— Ні!