Розділ «В свою останню годину»

— Тату, тату.

— Тільки позичити! Бог свідок, я ні за що не хочу, щоб мої власні діти мені дорікали. Але я їм даю все, що маю. З радістю даю. А от вони й крихтою зі мною не поділяться. Щастя твоє, що ти померла, Едді.

— Тату, тату.

— Бог свідок, щастя.

Він узяв гроші й пішов.

Кеш

Отож коли ми там зупинилися попросити лопати, то почули, як у будинку грає грамофон, а коли вони вже були нам не потрібні, тато й каже:

— Мабуть, краще я сам їх однесу.

І ми вернулися до того будинку.

— Краще нам одвезти Кеша до Пібоді,— сказав Джуел.

— Та це ж одна хвилина,— сказав тато.

Він зліз із підводи. Музика тепер не грала.

— Нехай Вардаман збігає віднесе,— сказав Джуел.— Він зробить це вдвічі швидше, ніж ти. Або дай я...

— Ні, мабуть, краще, як я сам це зроблю,— каже тато.— Якщо вже я їх позичав.

Отож ми лишилися на підводі, але музика тепер не грала. Я гадаю, це добре, що ми не маємо ніякого грамофона. Я б і не працював через це слухання. Хоча як небагато музики, то воно ще й дуже гарно. Коли от повертаєшся з роботи втомлений, нема кращого відпочинку, як музика. Я бачив і таку, що закривається, як саквояж, і зверху держак, щоб її можна було нести, куди хочеш.

— Що він там робить, як ти гадаєш? — питається Джуел.— Я за цей час ці дві лопати вже б разів десять туди й назад відніс.

— Хай собі не квапиться,— сказав я.— Він же не такий хвацький, як ти, не забувай.

— Чого ви не дали мені їх віднести? Нам ще ж твою ногу треба підлікувати, щоб завтра ми змогли додому вирушити.

— У нас часу хоч греблю гати,— сказав я.— Цікаво, скільки за ці машинки вносять, коли беруть на виплат?

— Який такий виплат? — спитав Джуел.— І де ти грошей візьмеш?