Розділ «В свою останню годину»

— Енсе, я грішний. Вчини зі мною все, що твоя воля.

То було так, наче все це я вже сказав насправді. Моя душа почула себе вільнішою і спокійнішою, ніж за довгі роки, глибока вмиротвореність огорнула мене. Повсюди я бачив його руку, в серці моєму звучав його голос:

— Не вгашай духу. Я з тобою.

Нарешті я під'їхав до Таллового будинку. Коли я був близько, вийшла його найменша дочка й озвалась до мене. Вона сказала, що її вже нема серед живих.

Я согрішив, о господи! Ти знаєш міру мого каяття й намір моєї душі. Але бог милостивий, він прийме намір за чин, він-бо знає, що коли я промовляв ті слова у своїй сповіді, вони були звернені до Енса, хоч його самого там і не було. Це він у своїй безмежній мудрості не дав зірватися зізнанню з її вмирущих уст, коли вона лежала у колі тих, хто любив її й довіряв їй, а я тим часом долав воду, стриману силою його руки. Хвала тобі у твоїй щедрій і всемогутній любові, хвала!

Я вступив у цей дім скорботи, у цю скромну оселю, де лежала ще одна грішна смертниця, що її душа постала перед страшним неминучим судом, земля їй пухом.

— Благословення господнє сьому домові,— прорік я.

Дарл

Верхи на коні поїхав він до Армстідової ферми і верхи ж і повернувся, ведучи за повіддя Армстідових мулів. Ми запрягли їх і поклали Кеша на труну Едді. Коли ми поклали його, він знову виблював, тільки встиг вчасно одвернути голову, щоб підводи не забруднити.

— Всередині йому теж ушкодило,— сказав Вернон.

— Кінь, мабуть, і в живіт його вдарив,— сказав я.— Вдарив він тебе у живіт, Кеше?

Він спробував щось сказати. Дьюї Делл знову обтерла йому рота.

— Що він каже? — спитав Вернон.

— Що ти кажеш, Кеше? — спитала і Дьюї Делл. Вона нахилилася.— Його інструменти,— пояснила вона.

Вернон узяв їх і поклав на підводу. Дьюї Делл трішки піднесла Кешеві голову, щоб він побачив. Ми їхали далі; я й Дьюї Делл сиділи біля Кеша, підтримували його, а той їхав попереду верхи. Вернон стояв і якийсь час дивився за нами. Потім обернувся й пішов назад до мосту. Він ступав обережно, помахуючи рукавами сорочки, наче теж промок.

Він сидів на коні перед ворітьми. У воротях чекав Армстід. Ми зупинились, він скочив з коня І ми зняли Кеша й внесли в хату, де місіс Армстід уже приготувала постіль. Там вона й Дьюї Делл залишилися роздягти його.

Ми пішли за татом до підводи. Він сів на підводу й заїхав на подвір'я, ми ззаду йшли пішки. Те, що ми промокли, нам стало в пригоді, бо Армстід сказав:

— Заходьте, будь ласка, в хату. А оце там можете поставити.

Він ішов за нами, ведучи коня, тоді зупинився біля підводи, повіддя в руках.

— Дякую,— сказав тато.— Ми й у повітці оно влаштуємось. Вам і так з нами морока.