Розділ «В свою останню годину»

— А й правда,— каже Вернон.— Однаково він би вийшов.

Кеш міряє примруженим оком дошку. На довгій її боковині тисячами скалок прискає дощ, безупинний і мінливий.

— Я хочу тут накосяк сточити,— каже він.

— Це забере більше часу,— каже Вернон.

Кеш ставить дошку на ребро; Вернон хвильку дивиться на нього, тоді подає йому рубанок. Він міцно тримає дошку, а Кеш знімає фаску на ній, працюючи з педантичною ретельністю ювеліра. На ганку з'являється місіс Талл і гукає чоловіка.

— Ви там скоро?— питає вона.

Вернон не підводить погляду.

— Вже недовго. Ще трохи.

Він дивиться на Кеша, схиленого над дошкою,— при кожному порусі на його плащі химерно зблискують відсвіти ліхтаря.

— Сходи візьми кілька дощок з клуні та кінчайте, щоб уже скорше з дощу в хату,— каже вона.— Ви обоє застудитесь на смерть.— Вернон не озивається.— Верноне,— додає вона.

— Нам недовго,— каже він.— Ще якусь часинку і вже.

Місіс Талл дивиться на них з хвилину. Тоді вертається до хати.

— Якщо не вистачить, можемо взяти з он тих дощок,— каже Вернон.— Я допоможу тобі прибрати їх назад.

Кеш перестає стругати й примружено змірює дошку, обтерши її край рукою.

— Дайте ту, що далі,— каже він.

Ближче до світанку дощ пересідається. Ще й день не настав, як Кеш забиває останнього цвяха, натужно випростується й оглядає закінчену труну, а всі інші дивляться на нього. У відблиску ліхтаря обличчя його спокійне й задумливе; він звільна оправляє на собі плаща — стриманим, розважливим і завершальним рухом. Тоді вони четверо — Кеш, тато, Вернон і Пібоді — беруть труну на плечі й рушають до хати. Вона легка, а проте ступають вони поволі, порожня, а проте несуть її обережно; нежива, а проте рухаються вони, притишено застерігаючи один одного перед необережним кроком, немовби труна щохвилі може прокинутися зі своєї дрімоти. На темній підлозі ноги їхні незграбно човгають, наче вони бозна-як давно ступали на неї.

Вони ставлять труну біля ліжка. Пібоді тихо каже:

— Треба б трохи перекусити. Вже майже світає. А де Кеш?

Кеш вернувся до кобилиці, знов схилився при благенькому світлі ліхтаря, збирає інструмент, дбайливо витирає ганчіркою і складає у скриньку з шкіряним паском, щоб носити через плече. Потім бере скриньку, ліхтаря й плаща і вертається до хати, його блідий силует проступає на тлі порожевілого неба на сході, коли він підіймається сходинками ганку.

Заснути в незнайомій кімнаті можна тільки зовсім спустошившись. Якщо ти не спустошений, ти існуєш. А коли тебе спустошило, ти вже не існуєш. Коли ж тебе здолав сон, ти й узагалі не існував. Я не знаю, хто я. Я не знаю, є я чи мене нема. Ось Джуел знає, що він є, бо не знає, що він не знає, є він чи ні. Він не може спустошити себе для сну, бо він не той, ким здається, він здається не тим, ким є. За неосвітленою стіною мені чути, як дощ створює підводу, яка належить нам, дерево, яке вже не належить тим, що спиляли його й порізали на дошки, але ще не стало належати й тим, хто його купив, та й не наше воно, дарма що лежить на підводі у нас, бо це просто вітер і дощ його створюють для нас із Джуелом, адже ми не спимо. А оскільки сон — це те, чого нема, а дощ і вітер — це те, що було, то й підводи нема. Хоча підвода таки є, бо якби вона — це те, що було, тоді Едді Бандрен не буде.