Розділ «В свою останню годину»

Ліхтар стоїть на пеньку. Іржавий, покритий лепом, з надбитим склом, у клаптях сажі з одного боку, він благенько й миготливо освітлює кобилицю, дошки й землю навколо. На темному грунті стружки виглядають, мов натрушені де-не-де на чорне полотно цятки білуватої фарби. Дошки схожі на довгі смужки ганчір'я, видерті з пласкої пітьми й покладені навиворіт.

Кеш працює на кобилиці, рухається взад-вперед, він бере й кладе дошки з таким розкотистим стукотом у мертвому повітрі, наче підіймає і кидає їх на дно невидимої криниці; звуки тут таки й завмирають, немов боючись, що перший-ліпший необережний порух міг би збудити в навколишньому повітрі нескінченну луну. Він знов пиляє, лікоть його повільно миготить, вістрям пилки пробігає тоненька вогняна ниточка, вона меркне й оживає при кожному ході туди-сюди, зливаючись у суцільну лінію, аж здається, що пилка видовжується до шести футів і раз за разом розтинає навпіл обшарпаний і безпорадний силует тата.

— Дай мені оту дошку,— каже Кеш.— Ні, ту другу.

Він кладе пилку, підходить і сам бере потрібну дошку, змітаючи тата замашистим її поблиском, коли вона обертається у нього в руках.

Повітря відгонить сіркою. На його невловимій площині, мов на стіні, проступають їхні тіні, наче, як і звук, вони не відійшли далеко, падаючи, а зразу ж застигли на мить, пойняті задумою. Кеш далі працює, боком до благенького світла, одне стегно й худа, як стеблина, рука злиті воєдино, обличчя схилене до світла, гостро й рвучко застигле над невтомними порухами ліктя. Десь за обрієм сонно спалахують зірниці, дерева на тлі неба непорушні і тільки ледь поколихуються кожною гілочкою, набряклі й розбухлі від поштовхів молодечого живчика.

Задощило. Перші різкі, нечасті, поривисті краплі порснули крізь листя на землю у тривалому зітханні, немовби звільнившись від нестерпного тягара. Вони здорові, як дробини, теплі, так наче вистрелені з рушниці, і люто сичать, цокаючи по ліхтарю. Тато підводить голову, мляво обвислий рот, чорна тютюнова жуйка розплескалась по яснах, у глибині його млявого здивованого обличчя десь ніби з-поза часу виринає роздум над цим буянням стихії. Кеш тільки раз зиркнув на небо, тоді на ліхтар. Пилка ні на мить не затнулася в бігу, полиск на її вістрі, рухливому, як у поршні, неперервний.

— Принеси чимось прикрити ліхтаря,— каже він.

Тато йде до хати. Раптом зривається злива, без грому, без будь-якої перестороги. Тата вона загнала на краєчок ганку, Кеша в одну мить змочила до рубця. Але рух пилки не затнувся, так наче пилка й рука діяли в твердій переконаності, що злива — це тільки омана. Потім Кеш опускає пилку, підходить і нахиляється над ліхтарем, прикриваючи його власним тілом — худа й кістлява спина випинається під мокрою сорочкою, немов його рвучко вивернуло на другий бік, разом із сорочкою й усім.

Тато повертається. На ньому Джуелів плащ, у руках плащ Дьюї Делл. Присівши над ліхтарем, Кеш простягає руку назад, дістає чотири жердки і втикає в землю, тоді бере у тата плащ і натягує на тих жердках, ліхтар опиняється під дашком. Тато дивиться на Кеша.

— А що тобі робити, я й не знаю,— каже він.— Дарл узяв свого плаща з собою.

— Мокнути,— відказує Кеш.

Він знову береться за пилку, і знову вона рухається взад-вперед, туди й назад у своїй неквапливій неприступності, як-то поршень ходить у мастилі, а сам він змоклий, кістлявий і невтомний, з худеньким тільцем, як у хлопчика чи дідка. Тато стежить за ним, кліпає очима, лице стікає дощем, тоді знов підводить погляд угору з виразом німого й понурого обурення і водночас без осуду, неначе він нічого іншого й не сподівався. Час від часу він ворухнеться, зрушить з місця, довготелесий і промоклий, підніме то дошку, то інструмент, який зразу ж і покладе назад. Тепер і Вернон Талл тут, і Кеш накинув плаща його дружини, вони з Верноном шукають пилку. Аж це бачать, що вона в руках у тата.

— Чом ти не підеш з дощу в хату?— каже Кеш. Тато дивиться на нього, з обличчя поволі спливає вода. Це обличчя таке, немов його вирізьбив безжальний карикатурист, як страхітливу пародію на всіляку можливу спустошеність.— Іди всередину,— каже Кеш.— Ми з Верноном самі скінчимо.

Тато дивиться на них. Джуелів плащ закороткий для нього в рукавах. На обличчі його струмінці дощу, ледь рухливі, мов холодний гліцерин.

— Я не дорікаю їй, що промокну,— каже тато.

Він знову зрушує з місця, нахиляється, піднімаючи дошки і тут таки й кладучи так обережно, ніби вони скляні. Він підступає до ліхтаря і смикає напнутого плаща, аж поки все звалює, і тоді підходить Кеш і поправляє накриття.

— Іди в хату,— каже Кеш.

Провівши тата до хати, він повертається з плащем, згортає його й кладе під дашком, де ліхтар. Вернон усе працює. Він підводить погляд, не перестаючи пиляти.

— Треба було тобі зразу його відвести,— каже він,— Ти ж бачив, що починається дощ.

— Це все його збудження,— каже Кеш. Він дивиться на дошку.