Розділ «В свою останню годину»

— Тату, чому я не міський хлопчак?

Я сказав: бог мене створив. Я не просив бога, щоб створив мене в селі. Якщо він може створити поїзд, чому він не може створити всіх міськими задля цих борошна, і цукру, і кави?

— Може, ти б купив трохи бананів?

Він снує туди-сюди, його тінь снує.

То не вона була. Я там був і дивився. Я бачив. Я подумав, що то вона, але ні. То була не моя мама. Моя мама поїхала кудись, то якась інша тітка лежала на її ліжку й натягувала на себе ковдру. Мама поїхала.

— Вона поїхала аж у місто?

— Вона поїхала ще далі.

— А всі ці кролики й опосуми тепер теж далі, як у місті?

Бог створив кроликів і опосумів. Він створив поїзд. Навіщо йому створювати якесь інше місце, куди вони мають вибиратися, коли вона така сама, як кролик?

Тато снує туди-сюди. Його тінь теж. Пилка звучить, немов сонна.

Отож якщо Кеш заб'є цвяхами труну, то вона не кролик. А якщо вона не кролик, я б не міг дихати у засіку, а Кеш таки збирається її забити цвяхами. Отож якщо вона дозволить йому себе забити, значить, то не вона. Я знаю. Я був там. Я бачив, коли вона перестала бути нею. Я бачив. А вони думають, що то вона, і Кеш збирається забити її цвяхами.

То була не вона, вона лежала там на землі. А тепер її всю порізано на шматки. Я сам її порізав. Вона лежить у кухні на закривавленій сковороді, чекає, коли її підсмажать і з'їдять. Тоді то була не рибина, то вона була, а тепер рибина є, а її нема. А завтра її підсмажать і з'їдять, і вона стане ним, і татом, і Кешем, і Дьюї Делл, а в труні нікого не буде, і вона зможе дихати. Вона лежала там на землі. Я можу привести Вернона. Він був там і бачив це, і коли ми обидва прийдемо, рибина буде, а потім не буде.

Талл

Була вже майже північ і починався дощ, коли він розбудив нас. То був лиховісний вечір, розгулялося на бурю, а дощ збирався такий, що й найгіршого можеш сподіватись, поки встигнеш нагодувати худобу, вернутись у хату, повечеряти й лягти, аж це прибіг запряг Пібоді, коні в милі, порвана упряж волочиться по землі, у правого коня хомут між ногами, Кора тоді й каже:

— Це Едді Бандрен. Упокоїлась нарешті.

— Тут же по сусідству кільканадцять осель, куди міг би приїхати Пібоді,— кажу я.— І звідки ти певна, що це коні Пібоді?

— А хіба ж ні?— каже вона.— Запрягай-но краще.

— Навіщо?— кажу я.— Якщо вона померла, ми нічого до ранку не зможемо зробити. Та й буря ж насувається.

— Це мій обов'язок,— каже вона.— Ти тільки запряжи.

Але мені щось не хотілося.