Я несу в хату сколотини. Тато, Кеш і він сидять за столом.
— А де та здорова рибина, що малий зловив, сестричко? — питає він.
Я ставлю сколотини на стіл.
— Мені не було коли її приготувати.
— Проста ріпа — найкраща їжа для такого огрядного чоловіка, як я,— каже він.
Кеш їсть. На голові у нього — пітна смуга від капелюха. Сорочка в плямах поту. Він не помив рук.
— Треба було викраяти час,— каже тато.— А де Вардаман?
Я йду до дверей.
— Та ніяк не знайду його.
— Нічого, сестричко,— каже він.— Не мороч голови рибою. Либонь же, не зіпсується. Сідай-но поїж.
— А я й не морочу,— відказую я.— Мені треба корову подоїти, поки не задощило.
Тато накладає собі й пересовує миску далі. Але він не їсть. Руки його мало не схрещені обабіч тарілки, голова трохи нахилена, волосся куйовдиться при світлі лампи. Вигляд у нього такий, як у бичка, пристукнутого довбешкою: він уже неживий, та ще не знає, що він мертвий.
Але Кеш їсть, і він теж їсть.
— Краще поїж трохи,— каже він. Він дивиться на тата,— Як-от Ми з Кешем. Тобі треба.
— Атож,— погоджується тато. Він підводиться, як той бичок, що стояв навколішки в ставку, поки його не підбатожили.— Вона б не дорікала мені за це.
Коли вже мене не видно з дому, я йду швидко. Під горою мукає корова. Вона тикається до мене мордою, нюхає, подих її солодкий і гарячий, крізь сукню чути моєму гарячому голому тілу, стогне.
— Почекай трошки. Потім я тебе впораю.— Вона йде за мною до клуні, я ставлю там відро. Вона дихає у відро, стогне,— Я ж сказала тобі — трошки почекай, У мене багато роботи, я не встигаю.
У клуні темно. Коли я проходжу, він б'є ногою в стіну, один раз. Я йду далі. Зламана дошка стримить, мов білястий обрубок, поставлений стойма. І вже мені видно схил, вітер знову шугає в обличчя, повільнішає і стихає, тут не так темно, хоч нема на що дивитись, купи сосен поцяткували положисті схили, потайні й насторожені.
Обрис корови у дверях, вона тицяється мордою у відро, стогне.
Я проводжу повз стійло. Я вже майже пройшла. І довго наслухаю, як це слово вимовляється, перш ніж воно прозвучить, і те, що слухає в мені, боїться, чи стане часу висловитись. Я відчуваю, як моє тіло, кістки й плоть починають розділятись і відкриватися перед тим самотнім, і це роздвоєння таке жахливе. Лейф, Лейф.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «В свою останню годину [Всесвіт]» автора Вільям Фолкнер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „В свою останню годину“ на сторінці 19. Приємного читання.