Розділ «В свою останню годину»

— Вардамане!

Я просто стою. Я спокійний.

— Гей, Вардамане!

Я тепер можу тихенько плакати, чуючи й прислухаючись до своїх сліз.

— Тоді її не було. Це не тоді сталося. Вона лежала просто на землі. А тепер її збираються зварити.

Темно. Я чую ліс, тишу — я знаю їх. Але немає тут звуків чогось живого, хоча б коня. Це так наче темрява ділить його на складові частини — окремо форкання ніздрів і тупіт копит, запахи прохололої плоті й потний дух шерсті,— коли тільки здається, що воно зв'язане в ціле, ця плямиста шкура й міцні кістки, в яких самостійні, приховані, але з певністю відомі нам органи існують окремо від мого існування. Я бачу, як він розпався — ноги, вибалушені очі, яскраві плями на шкурі, мов холодні язики полум'я,— усе це напливає з темряви й розчиняється, все в одному, але воно й не те, й не друге, воно і є, і його нема. Я бачу, як слух надить мене до нього, я ніби гладжу його, відтворюю чіткий його обрис — мичка на нозі, плече, голова, я відчуваю запах його і звук. Я не боюся.

— Зварити і з'їсти! Зварити і з'їсти!

Дьюї Делл

Він би міг так багато зробити для мене, якби захотів. Він міг би все для мене зробити. Здається, весь світ для мене вмістився в барилі, де самі кишки, що аж дивно, як там знаходиться місце на щось інше, дуже важливе. Він — це велике барило з кишками, а я — маленьке з кишками, і якщо у великому барилі нема місця на щось інше, дуже важливе, то як місце може бути у маленькому? Але я знаю, що воно там, бо господь дає жінці знак, коли щось негаразд трапляється.

Це тому, що я самотня. Якби тільки я могла хоча б відчувати його, було б інакше, я не була б самотня. Але якби я не була самотня, про це знав би кожен. І він міг би так багато зробити для мене, і я тоді не була б самотня. Тоді мені й самотній було б добре.

Нехай би він став поміж мною і Лейфом, як от Дарл став поміж мною і Лейфом, отож Лейф також самотній. Він — це Лейф, а я — Дьюї Делл, і коли мама померла, я так затужила, що забула і про себе, і про Лейфа, і про Дарла, а він же міг би так багато зробити для мене, хоч він цього й не знає. Навіть не здогадується!

Із заднього ганку мені не видно клуні. Потім з того боку доноситься дзижчання Кешевої пилки. Це так наче пес снує навколо хати, підбігає до кожних дверей, куди ти підходиш, усе сподівається ввійти всередину. Він сказав: я більше переживаю, ніж ти, а я сказала: ти не знаєш, що таке переживання, отож я тепер не можу переживати. Я пробую, але не можу довго про щось одне думати, щоб переживати.

Я запалюю в кухні лампу. Рибина, порізана нерівними шматками, тихо спливає кров'ю на сковороді. Я швидко ховаю її у буфет, прислухаючись до сіней, що звідти чути. Їй треба було десять днів, щоб померти, може, вона ще й не знає, що вже мертва. Може, вона не відійде, поки Кеш не скінчить. А може, поки Джуел не повернеться. Я дістаю з буфета миску городини, а з холодної пічки — деко з хлібом, і зупиняюся, стежачи за дверима.

— Де Вардаман? — питає Кеш. При світлі лампи його притрушені тирсою руки наче виваляні в піску.

— Не знаю. Я його не бачила.

— Бричка й коні Пібоді десь поділися. Пошукай-но Вардамана. Той кінь його послухає.

— Добре. Скажи їм, нехай ідуть вечеряти.

Мені не видно клуні. Я ж кажу, що не вмію переживати, не вмію плакати. Я пробувала, та не виходить. Трохи згодом чути звук пилки, він долинає сюди у закуреному присмерку. А потім я бачу його, як він ходить туди-сюди понад дошкою.

— Ідіть вечеряти,— кажу я.— Покличте його.

Він усе для мене міг би зробити, а він і не здогадується. У нього свої кишки, у мене — свої. А я — це Лейфові кишки. Ось так. Не розумію, чому він не лишився у місті. Ми, сільські люди, гірші за міських. Не розумію, чому не лишився. Тепер мені видно дах клуні. Край стежки стоїть корова й мукає. Коли я оглядаюся, Кеша вже нема.