Розділ «В свою останню годину»

— Та ти сама зміркуй: якби ми їм були потрібні, вони б покликали. І ти ж навіть не знаєш, чи вона таки померла.

— Хіба ти не бачиш, що це коні Пібоді? Скажеш, що ні? Ну, подивись.

Але мені таки не хотілося. Коли ти комусь потрібен, то краще все-таки почекати, поки тебе покличуть, така моя думка.

— Це мій християнський обов'язок,— каже Кора.— Ти станеш межи мною і моїм християнським обов'язком?

— Можеш там хоч і ввесь день завтра пробути, коли охота,— кажу я.

Отож коли Кора мене розбуркала, пішов дощ. А стукіт не припинявся й тоді, коли він міг бачити, що я підходжу до дверей з ліхтарем у руці, бо ж світло відбивалось у вікні. Не голосний стукіт, але безупинний, мовби він заснув, усе стукаючи, і я й не звернув уваги, як низько тарабанили пальці, поки не відімкнув дверей і не побачив нікого. Я підніс ліхтаря вище, краплі дощу зблиснули на ньому, позад мене в сінях стояла Кора й запитувала: «Хто там, Верноне?» — але я спершу анікогісінько не побачив,— побачив лише тоді, коли опустив ліхтаря й глянув униз і за двері.

Він був наче змокле щеня — в комбінезоні, без шапки, забрьоханий по коліна, бо ж чотири милі пішки болотом.

— А щоб тобі грець!— кажу я.

— Хто там, Верноне?— питає Кора.

Він звів на мене погляд, очі округлі й чорні посередині, як у сови, коли блимнути їй у морду світлом.

— Ви ж пам'ятаєте ту рибину,— каже він.

— Заходь сюди,— кажу я.— Що сталося? Твоя мама?..

— Верноне,— каже Кора.

Він стояв боком у темряві за дверима. По ліхтарю порощив дощ, сичав на нього — я вже боявся, що його ось-ось розіб'є.

— Ви там були,— каже він.— Ви бачили.

Тоді й Кора підступила до дверей.

— Заходь же сюди з дощу,— каже вона, втягуючи його всередину, а він усе не зводить з мене очей. Виглядав він ну геть як змокле щеня.— Я ж казала тобі,— каже Кора.— Я ж казала, що це сталося. Іди запрягай.

— Та він же нічого не сказав...— кажу я.

Він дивиться на мене, вода з нього капотить на підлогу.

— Він доріжку зіпсує,— каже Кора.— Іди запряжи мулів, а я візьму його на кухню.