Розділ «В свою останню годину»

Я не можу знайти її. Темно, пилюга, стіни — ніяк не можу знайти. Плач такий голосний. Якби він був тихіший. Але ось я знаходжу її у возівні, в пилюзі, збігаю через двір на дорогу, палиця товче мене в плечі.

Вони дивляться, як я підбігаю, починають сахатись, очі викочені, хропуть, шарпаються на прив'язу. Я луплю. Я чую, як гупає палиця, бачу, як вона телющить по головах, по упряжі, а то й мимо, коли вони ухиляються назад чи вбік, але я радий.

— Ви вбили мою маму!

Палиця ламається, вони відступають і хропуть, ноги їхні лунко тупають по землі — лунко, бо збирається на дощ, і повітря спорожніло перед дощем. Але вона й коротша годиться. Я наскакую до них відти й відси, луплю, а вони шарпаються і сахаються на прив'язу.

— Ви вбили її!

Я луплю їх, луплю, вони ухиляються, наскільки прив'яз дозволяє, бричка крутиться на двох колесах і все на місці, наче припнута до землі, коні так само на місці, наче припнуті за задні ноги до дзиги.

Я бігаю в пилюзі. Я нічого не бачу в цій хмарі пилюги, що поглинула бричку, поставлену на два колеса. Я луплю, палиця бухає об землю, відскакуючи, збиваючи порох, і знов знімається в повітря, і порох застилає всю дорогу швидше, ніж якби від машини. Тепер я можу плакати, дивлячись на палицю. Вона розламалась у мене біля самої руки, стала коротенька, як цурпалок, а була ж така довга. Я кидаю її геть і плачу. Тепер уже плач не такий голосний.

Корова стоїть на порозі клуні й жує жуйку. Коли вона бачить, що я приходжу на двір, вона мукає, в роті повно розплесканої жуйки, язик плескатий.

— Я не доїтиму тебе. Я нічого для них не робитиму.

Я чую, як вона обертається, коли я проходжу. Я обернувся, а вона саме за спиною у мене, подих її солодкий, гарячий, важкий.

— Не чула, що не доїтиму?

Вона підштовхує мене, форкає. Глибоко в ній чути стогін, рот стулений. Я відштурхую її рукою, сварячись, як то Джуел робить.

— Геть відси!

Я нахиляюсь рукою до землі й замахуюсь на неї. Вона відступає, ухиляється і знов стає, приглядається до мене. Вона стогне. Тоді підходить до стежки й зупиняється там, дивлячись удалину.

У клуні темно, тепло, пахуче, тихо. Я можу тихенько плакати, втупившись на вершину пагорба.

Там показується Кеш, накульгуючи, бо він звалився з даху церкви. Він дивиться вниз, де джерело, потім далі на дорогу, тоді оглядається на клуню. Силувано прямою ходою він спускається по стежці, дивиться на обірваний прив'яз, на дорожню пилюгу близько й ген далі на дорогу, де пилюги немає.

— Сподіваюсь, вони встигли проїхати Таллову ферму. Я так сподіваюся.

Потім обертається й шкутильгає стежкою підгору.

— Чортів йолоп. Я ж йому наказував. Чортів йолоп.

Я вже не плачу. Я просто стою. Дьюї Делл підходить до пагорба й гукає мене: