Розділ «Ніяка година»

— Ви справді думаєте, що можете так легко мене втримати? — запитав Доктор. Завжди було корисно здаватися упевненим в собі, як би його не хвилювала перспектива застрягти тут навічно.

— Швидше, Докторе! Я внизу! — це був голос Емі.

Перестрибуючи по три сходинки за раз, він побіг до місця, звідки долинув її голос: до входу в будинок.

— Докторе! Я тут!

Він закалатав дверима. Вони виявилися замкненими. Він дістав свою звуковикрутку і розібрав дверну ручку.

Щось глухо клацнуло — і двері розчахнулись: раптове денне світло обпалило очі. На власну радість, Доктор побачив свою подругу і знайому велику синю будку поліції. Він не знав, кого обійняти першим.

— Чому ти не зайшла всередину? — запитав він у Емі, відчиняючи двері ТАРДІС.

— Я загубила ключ. Певно, впустила його десь, коли тікала. Куди ми летимо?

— Туди, де безпечно. Принаймні безпечніше, ніж тут.

Він зачинив двері.

— Маєш якісь пропозиції?

Емі спинилася біля підніжжя сходів у кімнаті керування та обвела поглядом блискучий мідний світ, скляний стовп, що виходив з консолі ТАРДІС, і двері.

— Дивовижна, правда? — мовив Доктор. — Мені ніколи не набридне дивитися на стареньку.

— Так, ото вже ця старенька, — підтакнула Емі. — Думаю, слід повернутися до початку часів, Докторе. І що раніше, то краще. Там вони нас не знайдуть і ми зможемо поміркувати, що робити далі.

Вона зазирала Докторові за плече, спостерігаючи за рухами його рук по консолі, так наче намагалася запам’ятати все, що він робив. ТАРДІС покинула 1984 рік.

— Початок часів? Чудова ідея, Емі Понд. Туди ми ще ніколи не літали. Та й навіть не могли літати. Тож добре, що у мене є ця штука.

Він підняв хвилясту штуку, а тоді причепив її до консолі ТАРДІС за допомогою затискачів-«крокодилів» і чогось подібного до шматка гумки.

— Ну ось, — мовив він гордо. — Глянь.

— Ага, — відказала Емі. — Рід нас не впіймав. Ми вибралися з пастки.

Двигуни ТАРДІС затріщали і вся кімната завібрувала.