Розділ «Справа про смерть і мед»

Справа про смерть і мед

У цих краях роками залишалося загадкою, що сталося зі старим білим чоловіком-примарою — чужинцем, який носив велику сумку на плечі. Були ті, хто вважав, що його вбили, і згодом вони розрили підлогу маленької халупи Старого Гао високо на схилі у пошуках скарбів, але знайшли лиш попіл і олов’яні таці, почорнілі від вогню.

Зрозуміло, це сталось після того, як зник сам Старий Гао, але до того, як його син повернувся з Ліцзяна, щоб зайнятися вуликами на схилі.

Оце і є проблема, писав Холмс у 1899-му: нудьга. І брак інтересу. Або, швидше, стає надто просто. Коли радість розкриття злочинів постає як виклик, коли існує вірогідність зайти у глухий кут, тоді, звичайно, злочини втримують твою увагу. Але коли будь-який злочин можна розкрити, та ще й при тому досить просто, тоді, звичайно, в цьому занятті нема жодного сенсу.

Дивіться: цього чоловіка вбили. Отже, є той, хто це зробив. Його вбили з однієї чи кількох причин, які можна перелічити на пальцях однієї руки: він комусь заважав, мав щось, потрібне іншим, чи перейшов комусь дорогу. І де тут виклик?

Бувало, у щоденній газеті я натрапляв на опис злочину, над яким ламала голову поліція, і знаходив розгадку в загальних рисах, якщо не в подробицях, ще до закінчення статті. Злочини надто придатні до розкриття. І тому їх так легко розслідувати. Навіщо дзвонити поліції і давати ключі до їхніх загадок? Я знову і знову залишаю їх наодинці з завданням, бо для них воно є викликом, а для мене — ні.

А я почуваюсь живим лише тоді, коли вбачаю виклик.

Бджоли на туманних пагорбах — таких високих, що іноді їх називали горами — дзижчали під слабким літнім сонцем, снуючи між весняними квітами на схилі. Старий Гао слухав їх без задоволення. Його кузен, який жив у селі за долиною, мав кілька десятків вуликів, і в усіх них уже збирався мед, хоча для цього було зарано; а ще той мед мав білий колір, як у китайського жада.[33] Старий Гао вважав, що білий мед на смак нічим не кращий від жовтого або коричневого, який збирали його власні бджоли, хоч виробляли вони його у малих кількостях, от тільки його кузен отримував за білий мед удвічі більше грошей, ніж Старий Гао міг просити за свій найкращий збір.

З того боку пагорба, де жив його кузен, бджоли були ревними, старанними, золотаво-коричневими трудягами, які приносили до вуликів пилок і нектар у величезних кількостях. А от бджоли Старого Гао були дратівливими та чорними, блискучими, як кулі, і виробляли рівно стільки меду, скільки їм було потрібно на зиму, ну, і ще трішки: цього Старому Гао вистачало тільки на те, щоб продавати односельчанам, по грудці стільників за раз. Стільники з розплодом, заповнені личинками — цими ласими шматочками протеїну — він продавав дорожче. Щоправда, такі стільники траплялися рідко, бо його бджоли були сердитими й похмурими, і будь-яку роботу, у тому числі розмноження, зводили до мінімуму. Тому Старий Гао розумів, що з кожним проданим стільником з розплодом він втрачав бджіл, які могли б збирати мед для продажу в майбутньому.

Старий Гао був таким похмурим і сердитим, як його бджоли. Колись він мав дружину, але вона померла під час пологів. Син, який вбив її, прожив тиждень, а потім і сам помер. Нікому буде замовити за Старого Гао панахиду, прибрати могилу до свят чи покласти на неї приношення. Він помре забутим, таким же непримітним і непоміченим, як його бджоли.

Пізньої весни того року, як тільки дороги стали прохідними, з-за гір прибув старий білий чужинець з великою коричневою сумкою на плечах. Старий Гао почув про нього, перш ніж з ним зустрівся.

— Один чужинець дивиться на бджіл, — сказав йому кузен.

Старий Гао промовчав. Він пішов до кузена, щоб купити відро другосортних стільників, які були пошкоджені або розпечатані й могли скоро зіпсуватись. Він придбав їх задешево, щоб годувати власних бджіл, і якби спробував продати кілька штук у своєму селі, ніхто б і не помітив. Вони обидва сіли пити чай в хатині кузена Гао на схилі пагорба. Від пізньої весни, коли починав текти перший мед, до перших холодів кузен Гао покидав домівку в селі і жив у хатині на схилі, де спав біля своїх вуликів, побоюючись крадіїв. Його дружина та діти відносили стільники і пляшки з білосніжним медом вниз до села на продаж.

Старий Гао не боявся крадіїв. Блискучі чорні бджоли з його вуликів не пощадили б жодного, хто їх потурбував. Він спав у селі, доки не приходив час збирати мед.

— Я відправлю його до тебе, — сказав кузен старого Гао. — Відповіси на його питання, покажеш своїх бджіл і він тобі заплатить.

— Він знає нашу мову?

— У нього жахливий говір. Він розповів, що навчився мові у моряків, а більшість із них була кантонцями. Але він швидко вчиться, хоч вже й старий.

Старий Гао щось пробурчав, не бажаючи чути про моряків. Вже був пізній ранок, а попереду його ще чекали чотири години ходьби через долину назад до села в страшенну спеку. Він допив чай. Кузенів чай був кращий від того, що Старий Гао міг собі дозволити.

Він добрався до вуликів ще засвітла і поклав більшість розпечатаних стільників у найслабші з них. Всього в нього було одинадцять вуликів. Його кузен мав понад сотню. Поки Старий Гао робив це, його вжалили двічі — зверху в руку й ззаду в шию. Його жалили більше тисячі разів за життя. Складно навіть було сказати, скільки саме. Він майже не помічав укусів інших бджіл, а от від укусів своїх чорних бджіл завжди було боляче, навіть коли підпухлість сходила і місце укусу більше не пекло.