Розділ «Місячний лабіринт»

Місячний лабіринт

Ми піднімалися на пологий пагорб літнім вечором. Було близько дев’ятої, але здавалося, ніби ще середина дня. Над нами синіло небо. Сонце опустилося низько над горизонтом, заливаючи хмари золотавим, світло-рожевим та блідо-пурпуровим світлом.

— То чим усе скінчилось? — запитав я свого провідника.

— Цьому немає кінця, — відповів він.

— Але ж ви казали, що його більше немає, — сказав я. — Я маю на увазі, лабіринту.

Я натрапив на згадку про місячний лабіринт у мережі. Це була невеличка примітка на сайті про цікаві та варті уваги місця по всьому світу. Ці незвичні місцеві принади: і що більш показні та штучні, то краще. Не знаю, чому вони мене так ваблять: несправжні хенджі,[17] зведені з машин і жовтих шкільних автобусів, полістиролові моделі гігантських шматків сиру, неправдоподібні динозаври, зроблені з полущеного, розсипчастого бетону та багато іншого.

Вони мені потрібні, а ще завдяки їм я маю привід пригальмувати, де б я не був, та нарешті поговорити з людьми. Люди запрошували мене додому та до свого життя, тому що я міг по-справжньому оцінити зоопарки, які вони звели з деталей двигунів, будинки з консервних бляшанок і кам’яних блоків, вкриті алюмінієвою фольгою, та історичні сценки, де всі актори — магазинні манекени, в яких фарба лущиться з облич. Ці ж люди — ті, що створили придорожні ваби — приймали мене таким, яким я є.

— Ми його спалили, — сказав мій провідник. Він був похилого віку й ходив, спираючись на палицю. Я познайомився з ним, сидячи на лавці перед місцевим магазином господарських товарів, і він погодився показати мені місце, де колись розташовувався місячний лабіринт. Ми повільно пробиралися лугом. — Кінець місячного лабіринту. То було просто. Зайнялися кущі розмарину — вони тріщали і палали. Густий дим спускався аж до підніжжя, нагадуючи нам усім про запах печеної ягнятини.

— Чому його назвали місячним лабіринтом? — запитав я. — Просто, щоб звучало загадково?

Він задумався і відповів:

— Складно сказати. Може й так, а може й ні. Ми називали його лабіринтом, але, гадаю, то була лише головоломка…

— Лише головоломка, — повторив я.

— Раніше були традиції, — сказав він. — Ми починали ходити ним у день після повні. Починаєш із входу. Доходиш до центру, обертаєшся і ступаєш тим же шляхом назад. Як я і казав, ми починали ходити у день, коли місяць готувався убувати. Тож його світла вистачало, щоб бачити перед собою шлях. Ми робили це щоразу, як з’являвся світлий місяць. Приходили сюди. Гуляли. Зазвичай парами. Ходили, аж доки не заходив місяць.

— Ніхто не ходив лабіринтом у темряві?

— О, дехто ходив. Але вони були не схожі на нас. То були діти, які приходили сюди з ліхтариками, коли місяць зникав з неба. Вони ходили лабіринтом — поганці дурної крові, які любили одне одного лякати. Для них був що не місяць, то Геловін. Вони обожнювали лякатись. Деякі з них казали, що бачили ката.

— Якого це ката? — мене здивувало це слово. Його нечасто почуєш, тим паче в розмові.

— Гадаю, того, що катував людей. Я його ніколи не бачив.

З вершини пагорба повіяв вітерець. Я принюхався, але не відчув ні запаху горілих трав, ні попелу — нічого незвичайного для літнього вечора. Десь там росли гарденії.

— Коли місяць зникав, лишались тільки діти. Але коли на небо сходив молодий півмісяць, діти молодшали й на пагорб піднімалися батьки, які гуляли разом з ними. Батьки і діти. Разом вони ходили до центру лабіринту й дорослі вказували на молодий місяць, казали, як він схожий на усмішку в небі, велику жовту усмішку, а малі Ромул і Рем, чи як там звали тих дітей, всміхалися і реготали, махаючи руками так, неначе намагалися дістати місяць прямо з неба й прикласти до своїх малих облич.