— Я така рада, що ти зміг прийти, Докторе.
Це була Маргарет Тетчер, прем’єр-міністр Великої Британії.
— Ти ж знаєш, хто ми такі, серденько? — запитала вона. — Буде так прикро, якщо ні.
— Ви Рід, — відповів Доктор. — Народ, який нараховує лише одну істоту, проте може рухатися часом так само легко й інстинктивно, як людина може переходити дорогу. Спочатку був лише один з вас. Та ви заселяли простір, рухаючись назад і вперед у часі, аж доки вас не ставало сотні, а потім тисячі й мільйони, і всі вони взаємодіяли одне із одним в різні миті вашої власної лінії часу. І це продовжувалось, аж доки локальна будова часу не розпадалася, мов гниле дерево. Вам потрібні інші істоти, принаймні спочатку. Вони запитують у вас про час, створюючи квантову суперпозицію, що дозволяє вам чіплятися за точку в місці й часі.
— Дуже добре, — відповіла місіс Тетчер. — Ти знаєш, що Володарі Часу сказали, коли вони поглинули наш світ? Вони сказали, що оскільки кожен з нас представляє собою Рід в різні моменти часу, вбивство будь-кого з нас було б геноцидом проти всього нашого виду. Ти не можеш вбити мене, не вбивши усіх нас.
— Ви знаєте, що я останній Володар Часу?
— О так, серденько.
— Гаразд, дайте-но подумати. Ви забираєте гроші з монетного двору під час друку, використовуєте їх для покупок, а через кілька хвилин кладете на місце. І таким чином повертаєте їх в обіг крізь час. А маски… припускаю, що вони підсилюють поле переконання. Люди значно охочіше продаватимуть майно, коли будуть вірити, що перед ними лідер їхньої країни власною персоною… І зрештою ви продасте весь світ собі самим. Ви знищите людей?
— Для чого, голубе? Ми навіть зробимо резервації для них: в Гренландії, в Сибіру, в Антарктиці… проте вони все одно вимруть. Кілька мільярдів людей опиняться в місцях, де їжі ледь вистачатиме на кілька тисяч. Що ж, серденько… нічим хорошим це не скінчиться.
Місіс Тетчер заворушилась. Доктор зосередився, щоб роздивитись її справжню подобу. Він заплющив очі, а коли розплющив, побачив огрядну фігуру в грубій чорно-білій масці з фотографією Маргарет Тетчер.
Доктор простягнув руку і здер маску з обличчя.
Доктор міг бачити красу там, де її не помічали люди. Він знаходив щось прекрасне в кожному створінні. Але Рід… його обличчя важко було вподобати.
— Вам… вам самим від себе огидно, — мовив Доктор. — Щоб мене! Ось чому ви носите маски. Вам не подобається власне обличчя, чи не так?
Рід не відповів. Його обличчя — якщо це можна було назвати обличчям — почало корчитися і звиватись.
— Де Емі? — запитав Доктор.
— Вона нам не потрібна, — відказав інший подібний голос з-за спини. Це був худий чоловік в кролячій масці. — Ми її відпустили. Нам був потрібен тільки ти, Докторе. В’язниця Володарів Часу була для нас мукою, бо там, всередині, міг залишатися лише єдиний представник нашого виду. Ти теж єдиний у своєму виді. І ти зостанешся в цьому будинку назавжди.
Доктор ходив з кімнати в кімнату, уважно вивчаючи обстановку. Стіни будинку були м’які та вкриті тонким шаром вовни. Вони легенько рухались вперед і назад, немовби… дихали. Кімната була не просто житлова, а жива.
Він сказав:
— Поверніть мені Емі. Покиньте цю планету. Я знайду вам краще місце. Врешті-решт, не можна просто без кінця петляти часом знову й знову. Бо може статися халепа.
— І коли вона станеться, ми почнемо все спочатку десь в іншому місці, — сказала жінка в масці кішки зі сходів. — Ти будеш в’язнем до кінця життя. Старітимеш тут, відроджуватимешся тут, вмиратимеш тут — і так раз за разом. Наша в’язниця стоятиме, поки живий останній Володар Часу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Обережно, тригери» автора Ніл Ґейман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ніяка година“ на сторінці 18. Приємного читання.