Розділ «Частина друга Зняття»

Колінґридж узяв її в обійми, розраджуючи своїм тілом, як того не могли зробити слова. Поцілував її в чоло й відчув тепло її сліз у себе на грудях. Він знав, що сам от-от заплаче, і не відчував у тому жодного сорому.

— Capo, я не буду тим, хто прикінчить Чарлі. Богу відомо, що він достатньо старався, щоб зробити це самотужки, та я все-таки його брат. І так буде завжди. Ми або виживемо разом, або ж потонемо, якщо так судилося. Та, хай там що, ми зробимо це як родина. Разом.

Сезон партійних конференцій — це шість тижнів позбавлення сну й проливання поту, і Меті вирішила взяти відгул, щоб оговтатися. Довгих вихідних вистачило. Скільки б вона не випила екзотичного чилійського вина й не переглянула старих фільмів, її думки все одно постійно поверталися до роботи. І Колінґриджа. І Уркгарта. І Престона. Особливо до Престона. Вона взяла кілька шматків наждачного паперу й заходилася шкурити дерев’яні панелі своєї вікторіанської квартири, та це не допомагало, хай як вона атакувала стару фарбу. Меті досі була люта як чорт на редактора.

Наступного ранку о пів на десяту вона вже була у його кабінеті: всівшись у шкіряне крісло навпроти Престонового столу, вона взяла редактора в облогу. Цього разу він не кине слухавку. Та це не допомогло.

Вона провела там щось із годину, коли його секретарка зазирнула у двері, вибачаючись.

— Вибач, Мете, щойно дзвонив Великий Дядько і сказав, що має виїзну зустріч і повернеться аж по обіді.

Світ змовлявся проти Меті, розмазуючи соус їй на блузці, їй хотілося закричати, й вона вже розтулила рота. Але момент виявився невдалим: Джон Краєвскі невчасно з’явився в пошуках редактора.

— А я й не знав, що ти тут, Меті.

— Вже ні. Принаймні, ненадовго вже,— вона підвелася, щоб іти геть.

Краєвскі став у зніяковінні; він часто бував з нею, і вона йому подобалася дещо більше, щоб почуватися комфортно.

— Послухай, Меті, я піднімав слухавку з дюжину разів, щоб подзвонити тобі ще з минулого тижня, але...

— Але що? — відрізала вона.

— Напевно, не хотів, щоб мені відкусили голову.

— Тоді ти...— вона завагалася, готова заявити, що він був правий у своєму припущенні, але стрималася. Це не його провина.— Вчинив мудро,— сказала вона, пом’якшуючи голос.

Відколи його дружина загинула в автокатастрофі два роки тому, Краєвскі втратив більшість своєї впевненості, як з жінками, так і в професії. Він був умілий, він зміг пережити біль, але захисний панцир, який він наростив навколо себе, лише ледь-ледь надтріснув. Кілька жінок спробували пробити його, приваблені цим довготелесим чоловіком із сумними очима, але Краєвскі хотів чогось більшого, аніж їхнє співчуття і трах із жалю. Він хотів чогось — когось,— хто б струснув його і знову дав поштовх його життю. Він хотів Меті.

— Ти хочеш про це поговорити, Меті? Можливо, за обідом? Подалі від усього цього? — він зробив роздратований жест у напрямку столу редактора.

— Ти чиниш тиск на мене?

Найслабший слід посмішки почав з’являтися в кутиках її вуст.

— Можливо, злегка лоскочу.

Меті схопила сумку й перекинула її через плече.