Розділ «Частина друга Зняття»

— Більше, ніж доведеться вам.

— Або ж ніж я зможу витримати,— прошепотів Колінгридж, шукаючи розради в темних і дуже розумних очах свого співрозмовника.

Раптом його увагу відвернуло сонце, прорвавшися крізь сіре осіннє небо і заливаючи кімнату світлом. Воно ніби давало йому надію. Життя триває.

— Мені прийшло запрошення від тих виродків з «Вікенд-Вотчу». Хочуть, щоб я прийшов у неділю й надав свою версію — щоб відновити баланс.

— Я довіряю їм не більше, ніж кублу гадюк.

— А проте, гадаю, я мушу це зробити — і зробити це збіса добре! Вони пообіцяли не більше десяти хвилин на нісенітниці з «Обзерверу», решта — загалом про політику та наші плани на четвертий термін. Привернути увагу, випорпатися зі стічної канави. Що ви думаєте?

— Я думаю, прем’єр-міністре? Але ж я головний організатор, ви платите мені не за те, щоб я думав.

— Я знаю, я вас засмутив, Френсисе, але наразі я не уявляю кращої людини за вас біля себе. Тільки-но це все закінчиться, я обіцяю — ви отримаєте все, чого забажаєте.

Уркгарт повільно схилив голову на знак вдячності.

— Як би вчинили ви? Якби були на моєму місці? — натиснув Колінґридж.— Фреді Редферн каже, що це занадто ризиковано.

— В тому, щоб нічого не робити, також є свої небезпеки.

— Тож?

— У такі часи, з такими великими ставками, я гадаю, людині варто слухати своє серце.

— Чудово! — вигукнув Колінґридж, плескаючи в долоні.— Я радий, що ви так мислите. Тому що я вже прийняв запрошення.

Уркгарт кивнув, та раптом прем’єр-міністр вилаявся. Він витріщався на свої руки. Ручка потекла. Руки забруднилися, він був увесь у чорнилі.

Пенні Ґай очікувала на дзвінок від Патрика Вултона. Якимось чином він довідався її прямий номер і використовував його, намагаючись іще раз запросити її кудись. Він був наполегливий, та вона була непохитна. То була пригода на партійній конференції, нічого більше, хоча Пенні й мала визнати, що Патрик був веселий і навдивовижу атлетичний як на свій вік. Це помилка, але водночас і спогад, який нікому не шкодить. Та дзвінок виявився від Уркгарта — той хотів поговорити з її босом. Вона з’єднала їх, і за кілька секунд двері до кабінету обережно зачинилися.

Вже за кілька хвилин Пенні почула, як О’Ніл підвищив голос, хоча вона й не могла розібрати, що саме він кричить. І коли лампочка на її телефоні згасла, означаючи, що дзвінок завершено, з кабінету О’Ніла не долинуло жодного звуку. Пенні повагалася ще кілька хвилин, але, підштовхувана сумішшю цікавості й занепокоєння, легенько постукала в двері й обережно прочинила їх.

О’Ніл сидів на підлозі в кутку кімнати, в куті між двома стінами. Він тримав голову руками.

— Родже?..

Він звів погляд, здригнувся, його очі були повні хаосу й болю. Його голос хрипів, а мова була незв’язною.