Розділ «Частина друга Зняття»

Відданість може виявитися гарною новиною, але рідко гарною настановою.

Сцени з утікачем Чарльзом Колінґриджем досі були головною темою новин, коли вийшла в ефір «Вікенд-Вотч». Програму монтували в шаленому поспіху, і в ній було багато нестиковок. Пультова просмерділася потом і затхлим тютюном, не було часу нормально все прогнати, а текст на заключні частини досі набирали, коли ведучий уже вітав своїх гостей.

На програму не вдалося переконати прийти бодай одного міністра; що більше намагалися когось умовити, то войовничішими ставали відмови. Один з нудних експертів досі не приїхав до студії. Звукорежисер ще відчайдушно шукав нові батарейки, коли директор студії вже почав відрахунок пальцями і студія вийшла у прямий ефір. Вчорашнє опитування громадськості було підготоване «Ґеллапом», і директор компанії, Ґордон Гілд, сам зачитував результати. Весь ранок він копав свій комп’ютер і зараз був дещо червоний з лиця. І це не лише через освітлення: все через те, що виявили його агенти. Ще нижче падіння популярності прем’єр-міністра. Так, значне падіння, визнав Гілд. Ні, ще не було прикладів у історії, щоб настільки непопулярний прем’єр-міністр зміг би виграти вибори.

Похмурі пророцтва, підтримані двома старшими газетними аналітиками, стали ще більш стигійськими[34], коли економіст передбачив безлад на фінансових ринках у наступні дні. Його обірвали на півслові: ведучий переключив увагу на Пітера Берстеда. Зазвичай іст-мідлендського парламентаря записали б заздалегідь, та на запис не було часу, тож його пустили наживо. В плані режисера його виступ був передбачений на не більш ніж дві хвилини і п’ятдесят секунд, та не врахували той факт, що балакучого і миршавого поважного парламентаря від Лестер-Норту, коли вже він заводився, було вгамувати важче, ніж розлюченого борсука.

— Тож, містере Берстед, наскільки серйозні проблеми партії?

— Все залежить...

— Від чого?

— Від того, наскільки довго нам доведеться боротися з теперішнім прем’єр-міністром.

— Тож ви досі дотримуєтеся свого коментаря, який дали цього тижня, що, можливо, прем’єр-міністру слід замислитися, чи не час іти з посади?

— Ні, не зовсім. Я кажу, що йому варто подати у відставку. Він нищить нашу партію, а зараз ще й вплутався у щось на кшталт сімейного скандалу. Так не може тривати. Просто не може!

— То ви гадаєте, що прем’єр-міністр подасть у відставку? Зрештою, у нас лише щойно пройшли вибори. До наступних ще майже п’ять років. Це має дати широчезне поле для відновлення втрачених позицій.

— Ми не виживемо — кажу вам, не виживемо — наступні п’ять років з цим прем’єр-міністром! — парламентар був збуджений, розпашілий, хитався взад-вперед у своєму кріслі.— Прийшов час ясних голів, а не кволих сердець, і я певний, що партія має дійти згоди в цьому питанні. Якщо він не піде, нам доведеться його змусити.

— Але як?

— Запустимо вибори лідера.

— І хто буде кандидатом?

— Ну, хай йому, я висуну свою кандидатуру, якщо більш нема кому.

— Ви збираєтеся змагатися з Генрі Колінґриджем за лідерство в парті? — здивовано пролепетав ведучий.— Але ж, безсумнівно, ви не зможете перемогти?

— Атож, я не зможу перемогти,— відповів Берстед майже презирливо.— Та я підстьобну великих звірів у наших джунглях. Усі вони скаржаться на прем’єра, та у всіх кишка тонка зробити бодай щось. Тож якщо не вони, тоді я. Карти на стіл.

Нижня губа ведучого смикалася: він намагався знайти слушний момент, щоб утрутитися.

— Не хочу перебивати, та хотілось би прояснити, містере Берстед. Ви кажете, що прем’єр-міністр має піти у відставку, або ж ви виступите проти нього у змаганні за лідерство?