Розділ «Частина друга Зняття»

— Хріново, га? Нічого, ще побачимо. Я буду на зв’язку.

Потім Колінґридж поговорив з міністром закордонних справ.

— Багато шкоди, Патрику?

— Сама тільки шкода, Генрі. Ми роками підгодовували своїх братів у Брюсселі. Тепер вони сміються з нас.

— Це можна залагодити?

У відповідь Колінґридж отримав тривалу тишу.

— Настільки погано, так?

— Мені прикро, Генрі.

І на якусь мить Колінґриджу здалося, що чоловік це каже щиро.

Наступною була черга голови партії. Вільямс був древнім, досвідченим, уже бачив сумні часи. Він знав, що за таких подій краще обрати формальність, аніж дружбу.

— Прем’єр-міністре,— почав він, звертаючись радше до посади, аніж до людини,— протягом останньої години я отримав дзвінки від сімох з одинадцятьох наших регіональних голів. Без жодних сумнівів, як не прикро, вони вважають, що ситуація є катастрофічною для партії. Вони вважають, що ми перетнули межу неповернення.

— Ні, Теді,— стомлено заперечив Колінґридж,— вони вважають, що це я за межею неповернення. Тут є відмінність.

Він зробив ще один дзвінок — до свого особистого секретаря з проханням призначити зустріч у Букінгемському палаці завтра близько обіду. Секретар передзвонив за чотири хвилини, щоб сказати, що її величність зможе прийняти його о першій годині.

І на цьому все закінчилося.

Він мав би відчувати полегшення, величезний тягар зняли з його плечей, та кожен м’яз його тіла болів, так ніби його кілька годин копали футбольні хулігани. Він звів погляд на суворі риси Волпола.

— О так, ти би бився з тими виродками до самого кінця. Можливо, ти б і переміг. Та ця посада вже знищила мого брата, а зараз нищить мене. Я не дозволю їй знищити ще й щастя Сари,— прошепотів він.— Піду повідомлю її.

За деякий час він, висушивши сльози, пішов із зали у пошуках дружини.