Розділ «Частина друга Зняття»

В офісній будівлі на південному березі Темзи редактор «Вікенд-Вотч», передової програми поточних подій, вивчив газети і скликав поспішну конференцію своїх працівників. За двадцять хвилин програму про домовласників-шантажистів, заплановану на наступний день, відклали й увесь шістдесятихвилинний репортаж замінили. Для участі запросили Берстеда разом з кількома опитувачами громадської думки й аналітиками. Новій програмі дали заголовок «Час іти?».

Зі свого дому в густолистому передмісті поблизу Епсома старший менеджер маркет-мейкерів «Barclays de Zoete Wedd» зателефонував двом колегам. Вони домовилися приїхати в офіс у понеділок особливо рано. «Усе це політичне гівно підірве ринки. Треба трохи змінити фонди, поки інші виродки не почали продавати».

В неділю з переможеним кандидатом на іст-дорсетських довиборах зв’язалися з «Мейл». Газета навмисне дочекалася, поки він закінчить обід, під час якого він топив свої печалі. Кандидатову ворожість до лідера своєї партії було не приховати. «ВІН ПОЗБАВИВ МЕНЕ МОГО МІСЦЯ. ТО ЧИ БУДЕ ЙОМУ ЗАТИШНО НА ЙОГО ПОСАДІ?» Чудовий заголовок.

У своєму пишному заміському будинку в стилі Палладіо, у гемпширському Нью-Форесті, Уркгарт прийняв дзвінки кількох колег з Кабінету і старших рядових парламентарів, які висловлювали своє занепокоєння. Також подзвонив йому з Йоркширу голова низового виконавчого комітету, передаючи подібні тривоги.

— Знаєте, зазвичай я би переказав це голові партії, Френсисе,— пояснив простакуватий йоркширець,— та здається, між штабом партії та Даунінг-стріт іде війна. Хай мені, якщо потраплю в самісінький вир цього всього.

Тим часом у Чекерзі, офіційній резиденції прем’єр-міністра, розташованій серед горбистих лук і чималої охорони в сільському Бакінгемширі, Колінґридж просто собі сидів, ігноруючи офіційні папери, позбавлений натхнення. Камінь почав котитися з гори, й він гадки не мав, як його спинити.

Наступний удар, який упав трохи згодом того дня, заскочив зненацька майже усіх. Навіть Уркгарта. Він очікував, що «Обзерверу» знадобиться щонайменш ще кілька тижнів на перевірку жмута паперів і фотокопій, що їх він їм надіслав (цілком анонімно). Він очікував більшої ретельності адвокатів, та здавалося, в «Обзервері» боялися, що конкурент може вийти на слід. «Хріново, якщо не опублікуємо, хріново, якщо опублікуємо. Тож уперед!» — гаркнув редактор на свій ньюзрум.

Уркгарт був у гаражі, де він тримав свій «ровер спід пайлот» 1933 року, коли надійшов дзвінок. На тому «ровері» він любив погасати дорогами Нью-Форесту, ніби та «рожевошкіра версія жабеняти пана Тода», як приказувала його дружина, спокійна з думки, що нема такого дурного поліцейського, щоб штрафувати таку чудову британську класику, та й до того ж головний констебль був членом того самого гольф-клубу, що і її чоловік. Уркгарт саме налаштовував потрійний карбюратор, коли Мортіма погукала з будинку.

— Френсисе! Чекерз на дроті!

Він узяв слухавку на стіні гаража, ретельно витираючи руки засаленою ганчіркою.

— Френсис Уркгарт слухає.

— Головний організаторе, заждіть, будь ласка. Тут на лінії прем’єр-міністр,— пояснив жіночий голос.

Голос, який затинався по телефону, було майже не впізнати. Він був бляклий, непевний, спустошений.

— Френсисе, боюся, у мене погані новини. «Обзервер» вийшов на зв’язок. Виродки. Кажуть, що завтра запускають статтю. Не можу цього пояснити, та вони твердять, ніби мій брат Чарльз купував акції у компаніях за інсайдерською інформацією — урядовою інформацією. Наживаючись на них. Кажуть, у них є документальні докази — банківські рахунки, брокерські чеки, все вкупі. Він придбав акції «Реноксу» десь на п’ятдесят тисяч фунтів, як вони кажуть, за кілька днів до того, як ми схвалили їхні нові ліки. Продав наступного дня зі значною вигодою. Все це він провів з фальшивої адреси в Педингтоні, як мені сказали. Це буде передова стаття...— Запала виснажена пауза, так ніби Колінґридж більше не мав енергії продовжувати.— Френсисе, всі ж припустять, що інформацію він взяв у мене. Що в бога мені робити?

Перш ніж відповісти, Уркгарт зручно вмостився на старе шкіряне сидіння машини. Це було сидіння, у якому він звик до ризику.

— Ви щось відповіли «Обзерверу», Генрі?

— Ні. Не думаю, що вони очікували коментарів від мене. Вони взагалі-то намагалися знайти Чарлі.

— А де він?

— Сподіваюся, заліг на дно. Мені вдалося вийти на нього. Він... був п’яний. Я просто наказав йому зняти слухавку з ріжка й не підходити до дверей.

Уркгарт стиснув кермо, дивлячись поперед себе. Він почувався на диво відсторонено. Він привів у рух машину, набагато потужнішу за його спроможність контролювати її. Він уже не міг бути певним, що чекало за наступним поворотом, знав лише, що жене набагато швидше, аніж це взагалі можна вважати безпечним. Він не міг спинитися, не хотів. Запізно переосмислювати.