Розділ «Частина друга Зняття»

Зняття

Розділ чотирнадцятий

Якось я здобув друге місце у школі. Я отримав Біблію, обшиту шкірою. В записці всередині, виведеній каліграфічним почерком, було сказано, що це приз за здобуток. Здобуток? За те, що прийшов другим?

Я перечитав ту Біблію від «А» до «Я». Помітив, що святий Лука казав, щоб ми прощали своїх ворогів. Я прочитав і решту його слів, а ще слова усіх святих, дійсно-таки прочитав. І ніхто ніде не згадував про прощення своїх друзів.

Пора перепочинку, відкладених убік проблем, літніх злив і свіжості, морозива, ягід, льодяників і сміху, час згадати ті речі, заради яких ми живемо. Хіба що газети в серпні до дідька жахливі.

Поки політики й головні політичні кореспонденти були у роз’їздах, другорядні журналісти з лобі старалися заповнити вакуум і зцементувати свої кар’єри. Тож вони гналися за першою-ліпшою вихопленою чуткою. Те, що у вівторок було незначним припущенням на п’ятій сторінці, вже у п’ятницю відкривало газету. Серпневий люд хотів заявити про себе, тож заяви, які вони робили, аж надто часто стосувалися репутації Генрі Колінґриджа. Рядові члени, яких лишили байдикувати і про яких ніби сам час забув, раптово удостоїлися значних статей, що описували їх як «головних фігур парламенту»; новенькі у грі стали «далекосяжними»; всім давали простір — за умови, що їхні погляди непристойні й перчені. Чутки про недовіру до прем’єр-міністра з боку його колег по Кабінету буяли, як і репортажі про їхнє невдоволення ним; і, оскільки поруч не було нікого, хто б міг авторитетно спростувати ці плітки, мовчання сприймалося як беззаперечна згода. Ці домисли живилися самі собою й таки прорвали береги.

Репортаж Меті дав поживу чуткам про «офіційне розслідування» витоків з Кабінету. А вже згодом вони переросли в передбачення, що восени таки буде перестановка. Поголос навколо Вестмінстеру твердив, що характер Генрі Колінґриджа дедалі псується, незважаючи на те, що прем’єр-міністр насолоджувався усамітненою відпусткою у приватному маєтку за багато сотень миль, поблизу Канн.

Саме у ці найспекотніші дні серпня брат прем’єр-міністра також зробився об’єктом напливу історій від преси, здебільшого у відділах світської хроніки. Прес-офісу Даунінг-стріт повсякчас доводилося коментувати припущення, буцімто прем’єр-міністр витягував «старого доброго Чарлі» зі щораз прискіпливішого кола уваги його кредиторів, включаючи податкове управління. Звісно ж, Даунінг-стріт не давала ніяких коментарів: це справа особиста, не офіційна,— тож формальне «без коментарів» у відповідь на найбільш фантастичні обвинувачення друкували у звіті подій зазвичай з вивертами та інсинуаціями, що виставляли Колінґриджа у найприкрішому світлі.

Серпень прив’язав прем’єр-міністра ще тісніше до свого бідолашного брата. Не те щоб Чарлі молов якісь дурниці — йому вистачало здорового глузду триматися осторонь. Та анонімний телефонний дзвінок до однієї з жовтих недільних газет допоміг вистежити його аж ген у дешевому готелі в сільському Бордо. Послали репортера, щоб той влив у нього вдосталь вина і спонукав до кількох класичних «Чарлізмів», та натомість домоглися лише того, що Чарлі рясно знудило на самого репортера і його записник. А тоді він вирубався. Репортер оперативно заплатив п’ятдесят фунтів пишногрудій дівулі, щоб та схилилася над заціпенілим тілом, а фотограф закарбував цей зворушливий момент для нащадків та одинадцятьох мільйонів читачів.

«„Я БАНКРУТ І БІДАК“, ТВЕРДИТЬ ЧАРЛІ»,— волав заголовок, у той час як текст під ним повідомляв, що прем’єр-міністрів брат живе мало не в злиднях і гине під тиском невдалого шлюбу й відомого брата. В такій ситуації «без коментарів» від Даунінг-стріт видавалося ще більш неприйнятним, аніж зазвичай.

На наступних вихідних те ж саме фото з’явилося поруч з прем’єр-міністровим відпусткуванням у значному комфорті на півдні Франції — як на англійське око, за два кроки від його захирілого брата. Посил був ясний: Генрі не можна турбувати, він не вилізе з басейну, щоб допомогти. Про те, що та ж сама газета ще тиждень тому сповіщала, наскільки глибоко залучений Генрі в розгрібання фінансових проблем Чарлі, здавалося, всі забули; аж поки прес-офіс Даунінг-стріт не подзвонив редактору, щоб поскаржитись.

— А чого ви в біса очікуєте? — прозвучала відповідь.— Ми завжди висвітлюємо обидва боки історії. Ми підтримували його, незважаючи на недоліки, протягом усієї кампанії. А зараз прийшла пора трохи відновити баланс.

Так, газети в серпні були жахливі. Справді жахливі.

Погіршало. Коли новий місяць — вересень — почався, лідер опозиції оголосив, що йде у відставку, щоб дати дорогу «сильнішій руці, щоб та високо тримала наш стяг». Він завжди був аж надто багатослівний, це й було однією з причин, чому його зіштовхували,— це і, звісно ж, програні вибори. Його спекались молоді, що оточували його, у яких було більше енергії й амбіцій, вони робили свої рухи тихенько, так що він майже не й здогадувався, аж поки не стало запізно. Він оголосив про свій намір піти в емоційному вечірньому інтерв’ю зі свого округу в серці Вельсу, та вже до вихідних здавалося, ніби він майже передумав під тиском своєї досі надзвичайно амбіційної дружини,— доки не збагнув, що більше не може покладатися на жоден голос у своєму тіньовому Кабінеті. А тільки-но його не стало, як усі розсипалися у красномовній похвалі своєму скинутому лідеру. Його політична смерть згуртувала його партію ефективніше, ніж будь-який з його здобутків на посаді.

Прихід нового політичного лідера наелектризував медіа й підкинув їм сирого м’яса на бенкет. Звісно, цього було недостатньо, щоб вдовольнити їх. Лишень розбурхало апетит ще більше. Одного скинули, хто наступний?

Коли Меті отримала виклик чимдуж вертатися до офісу, вона була з мамою на кухні старої кам’яниці неподалік Кетерику.

— Але ж ти тільки-но приїхала, люба,— запротестувала її овдовіла мати.

— Вони без мене не впораються,— відповіла Меті.

Здається це пом’якшило матір.