Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Генрі сидів із вибалушеними очима; серце боляче гупало мало не під горлом… І тоді йому здалося, ніби щось поворушилося на задньому сидінні. Він хутко вискочив з машини, мало не беркицьнувшись на асфальт. Він позадкував від «ф’юрі». Автівка й досі м’яко гарчала крізь подвійний глушник «Черрі Бомб», котрий заборонили в Мейні ще 1962 року.

Іти було важко: кожен крок сіпав та рвав його живіт. Та він дочалапав до хідника й зупинився, аби роздивитися восьмиповерховий цегляний дім, який, разом із бібліотекою, семінарією та кінотеатром «Аладдін», був одним із небагатьох будинків, що лишилися в його пам’яті з минулих часів. Майже в усіх вікнах на верхніх поверхах було темно, та з обох сторін головного входу горіли ліхтарі з матовими плафонами; від низького туману навколо них утворювалися тьмяні німби.

Генрі пошкандибав у той бік, проминув їх та штовхнув плечем двері.

У фойє стояла нічна тиша. Підлогу встеляв вицвілий турецький килим. На стелі виднілася величезна фреска, поділена на чотирикутники, в яких змальовувалися сцени з лісорубної минувшини Деррі. Там були м’які дивани, крісла з високими спинками та величний камін, холодний та мовчазний. На залізній підставці в його нутрі лежало березове поліно — справжнє поліно, адже камін у «Таун Хаусі» був не лише декоративним елементом. У низьких вазонах зеленіли квіти. Подвійні скляні двері, які вели до бару з рестораном, були замкнені. З якогось внутрішнього приміщення долинало тихеньке жебоніння телевізора.

Непевною ходою Генрі перетнув фойє — чоловік у залитому кров’ю одязі. Кров в’їлася в зморшки на його руках, її патьоки покреслили щоки й лоба, наче бойова розмальовка. Очі вилізли з орбіт. Якби хтось побачив його таким, він би дременув, репетуючи від жаху. Та у фойє було порожньо.

Двері ліфта розчинилися, щойно він натиснув кнопку «Т». Він глипнув на папірчик у руці, потім — на кнопки поверхів. Поміркувавши, він тицьнув на «6», і двері зачинилися. Почулося тихеньке гудіння мотора, і ліфт почав підійматися.

«Почну зверху й рухатимусь униз».

Він привалився до задньої стінки кабіни, прикривши очі. Гул заспокоював. Він нагадував гул машинерії у дренажних насосних станціях. Той день не йшов з голови. Все видавалося спланованим заздалегідь, вони немов були акторами, які лише розігрували прописані ролі. А Вік із друзякою Ригайлом… вони були наче обкурені. Він згадав, як…

Ліфт зупинився, підкинувши його й подарувавши животові ще одну хвилю чіпкого болю. Двері роз’їхалися. Він ступив у тихий коридор. Знову рослини — цього разу на стінах. Хлорофітуми. Він відсахнувся від них, аби не зачепити обвислі стебла: вони нагадали йому про ті штуки, що звисали там, внизу, у темряві.

Він знову звірився з запискою. Каспбрак був у 609-й. Генрі рушив у бік кімнати малого покидька, раз по раз хапаючись рукою за стіну, аби не впасти, лишаючи на шпалерах ледь помітні криваві відбитки. Та він хутко прибирав її, аби не зачепити хлорофітумів — їх він торкатися не хотів. Повітря дерло його сухе горло.

Це тут. Генрі дістав із кишені ножа, пройшовся наждачним язиком по сухих, як папір, губах і постукав у двері. Відповіді не було. Він знову постукав, цього разу гучніше.

— Хто там? — почувся сонний голос.

Сонний. Добре. Напевне, стоїть там у піжамці, тре очиці. Щойно він відчинить двері, Генрі зажене лезо прямо у впадину над ключицями, у ту вразливу впадину якраз під адамовим яблуком.

— Швейцар, сер, — відповів Генрі. — Повідомлення від вашої дружини.

Та чи був Каспбрак одружений? Він спокійно чекав напоготові. Почулися кроки — човгання пантофлів.

— Від Майри? — голос був збентеженим.

За кілька секунд він збентежиться ще дужче. Генрі чув, як розмірено пульсує жилка в правій скроні.

— Певне, що від неї, сер. Ім’я не вказали. Написано, що від вашої дружини.

Пауза, а потім металеве торохкотіння — Каспбрак змагався з ланцюжком. Вишкірившись, Генрі натиснув на кнопку ножа. Клац. Він звів руку врівень зі щокою. Давай. Ляснув шпінгалет. За хвильку він встромить лезо в шию малого паскудника. Баверз чекав. Двері розчинилися, і Едді

10