Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Прокинувся посеред ночі від жахіття, яке не міг згадати, розпанікувався, почав задихатися. Сягнув по кнопку виклику та не зміг її натиснути: перед очима стояв моторошний образ Марка Ламоніки, який однією рукою бере слухавку, а іншою — шприц… або на його місці міг бути Генрі Баверз із викидним ножем.

Я схопив записник і набрав номер Бена Генксома в Небрасці… його адреса, ім’я та цифри вигоріли ще дужче, та їх досі можна було прочитати. Невдача, хлопче. Автовідповідач телефонної компанії розказав мені, що цей номер більше не обслуговується.

Бен був гладким чи мав викривлення стопи?

Пролежав без сну до самого ранку.

Лікар каже, що я вже можу йти додому.

Зателефонував Біллові й сказав йому про це. Гадаю, хотів його попередити, що часу в нього лишається дедалі менше. Білл — єдиний, кого я добре пам’ятаю, маю певність, що я — єдиний, кого добре пам’ятає він. Здається, це тому, що ми обидва досі тут, у Деррі.

— Гаразд, — сказав Білл. — До завтра ми здриснемо.

— Не забув про свою ідею?

— Та ні. Здається, саме час її втілити.

— Будь обережним.

Він засміявся і сказав щось таке, що я і зрозумів, і не зрозумів:

— Не м-можна бути обережним на ск-скейтборді.

— Білле, а звідки я знатиму, як у тебе вийшло?

— Знатимеш, — сказав він поклав слухавку.

Що б з цього не вийшло, Білле, я з тобою душею та серцем. Моє серце з усіма ними, і гадаю, що, навіть коли ми забудемо один одного, ми будемо бачитись у снах.

Я вже майже закінчив із цим щоденником, і мені здається, що він так і лишиться щоденником, бо оповіді про старі події та ексцентричні випадки, які траплялися в Деррі, немає місця за межами цих сторінок. І я нічого не маю проти. Гадаю, що, коли мене завтра випишуть, нарешті настане час подумати про якесь нове життя… хоча поки що я й не розумію, яким воно може бути.

Знаєте, народ, я любив вас.

Дуже сильно любив.