Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

НЕВДАХИ ЗБИРАЮТЬСЯ РАЗОМ. 1:20 ПІСЛЯ ОБІДУ

побачив, як Стен із Річі виходять із «Костелло-авеню маркету» — у кожного в руці було по «Ракеті» на паличці.

— Гей! — крикнув Едді. — Гей, заждіть!

Вони озирнулися, і Стен помахав у відповідь. Едді побіг до них. Він біг щосили, та, правду кажучи, не надто швидко. Одна його рука була в гіпсовій пов’язці, а в іншій він тримав дошку для гри в «Парчизі».

— Шоу то є, Едді? Шоу за діла, хлоупче? — заговорив Річі розлогою говіркою Джентльмена з Півдня — тією, що найбільше нагадувала голос Фоґгорна Леггорна з мультиків компанії «Ворнер Бразерс». — Шоу то є?.. Шоу за діла?.. У хлоп’я грабля поламана! Диви-ноу, Стене, у хлоп’яти грабля поламана! Шоу за діла… будь гарним курчаткоу, візьми в хлоп’яти йогоу доушку з «Парчизоу»!

— Та я сам, — мовив захеканий Едді. — Краще дай лизнути «Ракету».

— Твоїй мамі це не сподобається, Едді, — сумно проказав Річі й почав швидше їсти цукерку. Він щойно добрався до шоколадного наповнювача, його улюбленого місця. — Мікроуби, хлоупче! Шоу за діла… Діла-тоу такі, шоу після моуго язика в твоуго брата мікроуби лізуть!

— Ризикну, — сказав Едді.

Річі неохоче підставив йому «Ракету»… і одразу відсмикнув, щойно Едді лизнув її зо два рази.

— Як хочеш, можеш мою доїсти, — запропонував Стен. — Я гарно перекусив удома.

— Жиди мало їдять, — пояснив Річі. — Така в них релігія.

Тепер вони йшли втрьох, рухаючись по Канзас-стрит у бік Пустовища. Здавалося, наче хмурне післяобіднє небо занурило Деррі в глибоку дрімоту. Вікна в більшості будинків були з опущеними жалюзі. На газонах валялися іграшки — скидалося на те, що дітей кудись раптово забрали або повкладали спати. На заході загримів грім.

— Що, справді? — перепитав Едді в Стена.

— Та ні, Річі приколюється, — відмахнувся той. — Євреї їдять так само, як і звичайні люди, — він показав на Річі. — Наприклад, як він.

— Знаєш, а ти збіса який грубіян, — звернувся Едді до Річі. — Чого це ти так зі Стеном? Ти б хотів, аби хтось вигадував подібне лайно про вас, католиків?

— O-o, католики багато що можуть, — посміхнувся Річі. — Якось батько сказав, що Гітлер був католиком, а він передушив більйон євреїв. Правду кажу, Стене?

— Ага. Здається, що так, — зніяковіло відказав той.

— Коли татко це розповів, мама просто оскаженіла, — вів далі Річі. На обличчі в нього вигулькнула замріяна посмішка. — Ох і злю-ю-ю-юща була… А ще в католиків була інквізиція — отой цікавенький промисел із палями, лещатами для пальців, все таке. Гадаю, усі релігії дуже дивні.

— Я теж так думаю, — тихо мовив Стен. — Ми не ортодоксальні євреї, нічого такого. Тобто ми їмо шинку й бекон. Я мало що знаю про те, як це — бути євреєм. Я народився в Деррі, й іноді ми їздимо в Бенгорську синагогу на Йом Кіпур чи ще на якесь свято, але… — він знизав плечима.

— То ви їсте шинку й бекон? — зачудовано перепитав Едді. Вони з матір’ю належали до методистів.