Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Генрі вистромив ножа, витер його об брудне простирадло на сіннику й заштовхнув лезо в колодку. Пружина знову клацнула. Він байдуже поглянув на батька. Поки він стояв навколішки, приставивши ножа до Батчевої шиї, голос розповів йому про те, що за робота чекала на нього вдень. Голос усе пояснив. Тож він пішов до іншої кімнати й зателефонував Ригайлу з Віктором.

І ось вони тут, усі троє, та хоча в нього страшенно боліли яйця, у лівій кишені штанів утішливо випинався ніж. Він передчував швидкий початок різанини. Сюди повернеться решта Невдах, і його ніж припинить пені дитячі забавки. Поки він стояв біля батька, голос із місяця йому все доладно розповів, і дорогою до міста він не зводив очей із блідого примарного диска в небі. Він побачив, що місяць насправді був чоловіком, — потворне сяюче обличчя з проваллями-кратерами замість очей та лискучою посмішкою, що вилазила аж на Його вилиці. Воно говорило з ним

(тут унизу ми всі злинаємо Генрі ми злинаємо й ти також злинеш)

усю дорогу до міста. «Убий їх усіх, Генрі», — говорив той голос, і Генрі кивав, бо й сам був заряджений таким настроєм. Він повбиває їх усіх, вколошкає шмаркачів, які знущалися з нього. Та водночас з’явилося і жахливе передчуття того, що він втрачає хватку, що його невідворотно затягує до більшого світу, де він не зможе владарювати так, як на ігровому майданчику початкової школи, що в тому, ширшому світі, ніґґер, товстун та заїкуватий виродок виростуть, а він лише постаріє.

Він повбиває їх, і голоси — власні та той, що лине з місяця, — облишать його у спокої. Повбиває їх, повернеться додому та сяде на задньому ґанку, поклавши на коліна сувенірний меч-катану свого старого. Вип’є один його «Рейнґолд».[748] Послухає радіо. Та не бейсбол. Бейсбол — то суто для мешканців Йолопвіля. Він слухатиме натомість рок-н-рол. Хоча Генрі цього й не знав (а якби знав, йому було б усе одно начхати), у цьому питанні вони з Невдахами сходилися — рок-н-рол був доволі таки супер-дупер. У нас є шкапа, де та шкапа, чия шкапа, моя шкапа. Тоді все буде чудово, просто бомбезно; все буде офігєньчик, і байдуже, що трапиться потім. Він знав, що голосище подбає про нього. Коли ти дбаєш про Нього, Воно подбає про тебе. Так було заведено в Деррі.

Та шмаркачів треба було спинити, спинити скоро, спинити сьогодні. Так сказав голос.

Генрі дістав із кишені ножа, подивився на нього, покрутив його так-сяк, милуючись тим, як блимало й ковзало сонце його хромованою поверхнею. А тоді Ригайло вхопив його за руку й засичав: — Диви, Генрі! Йоханий бабай! Диви!

Генрі звів очі, і в них спалахнуло розуміння. Шматок галявини здійнявся, наче спрацювало якесь чаклунство, відкривши чорний прямокутник. Він здригнувся з переляку — що, коли це володар Голосу? Воно точно жило десь під містом. А потім він почув, як заскрипіла земля, потрапивши між з’єднання залізних петель, і він зрозумів. Вони не знайшли хатки на дереві, бо зверху не було ніякої хатки.

— Боже праведний, ми стояли прямо над ними, — аж присвиснув Віктор.

У проймі посеред галявини вигулькнула Бенова голова, потім плечі, і Віктор уже було сіпнувся туди, та Генрі вхопив його за руку.

— Генрі, хіба не треба їх зловити? — спитав Віктор, не зводячи погляду з того, як Бен вилазив назовні.

Обидва важко хекали.

— Зловимо, — відказав Генрі, спостерігаючи за ненависним товстуном.

Ще один любитель гатити по яйцях. «Я так вгачу твої жирні яйця, що аж до макітри підскочать. Носитимеш їх, як сережки, товстий йобир. Зажди й побачиш».

— Зловимо, не переймайся.

Товстун саме допомагав вилізти з дірки тій курві. Вона злякано роззирнулась, і на одну довгу мить Генрі здалося, що вона дивиться просто на нього. А тоді вона відвела погляд. Вони з Генксомом трохи пошепотілися, а потім пірнули в густі хащі й зникли.

— Ходімо, — сказав Генрі, щойно вщух тріск гілок та шелест листя — тепер їх було майже не чутно. — Підемо назирці. Та тихенько, тримаймося ззаду. Я хочу зловити їх усіх.

Пригнувшись, вони побігли через галявину, наче військові розвідники, — очі широко розкриті, погляди скачуть урізнобіч. Ригайло затримався, аби зазирнути до хатки-клубу, й зачудовано похитав головою.

— Сидів прямо над їхніми макітрами, — захоплено видихнув він.

Генрі нетерпляче махнув йому — давай, уперед.