Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Він кинув погляд на Бена. Той якраз підбігав до них: щоки розпашілися, широкі груди важко здіймаються.

— Великий Білле, Бев каже, що Генрі здурів, — мовив Бен.

— Та бляха, невже він колись був сповна розуму? — бовкнув Річі й чвиркнув крізь зуби.

— 3-заткнися, Р-річі, — сказав Білл і знову поглянув на Беверлі. — Ро-розказуй.

Едді машинально сягнув по інгалятор до кишені джинсів. Він поки що не розумів, що до чого, але вже було ясно: справи кепські.

Ледве стримуючись, Беверлі переказала їм дещо скорочену версію того, що з нею трапилося, почавши з місця, коли її наздогнали Генрі та Віктор із Ригайлом. Вона не розповіла їм про батька — Бев було надто соромно.

Коли вона замовкла, Білл деякий час стояв мовчки, спершись грудьми на Сілвера: руки в кишенях, голова опущена. Інші чекали, раз по раз зиркаючи на відбійник, який біг уздовж дороги на межі зі спуском до Пустовища. Білл думав, думав довго, і ніхто його не турбував. Едді сяйнуло, отак просто й зненацька, що розігрується фінальний акт. То ось що то була за тиша! Тиша, в якій принишкло відчуття, наче всеньке місто втекло, полишивши по собі лиш порожні шкаралупи домівок.

Річі думав про світлину з Джорджевого альбому, яка враз ожила.

Беверлі думала про батька та його порожні очі.

Майк, думав про птаха.

Бен думав про мумію та мертвотний, цинамоновий запах.

Стен Юріс думав про сині джинси, геть мокрі, зчорнілі, про руки, білі, наче зіжмаканий папір, про воду, яка скрапувала з пальців.

— Хо-хо-ходімо, — нарешті мовив Білл. — Ми с-с-пускаємося.

— Білле… — невпевнено пробубнів Бен. — Беверлі каже, що Генрі справді втратив розум. Каже, що він хотів убити…

— В-в-воно не їхнє, — сказав Білл, тицьнувши праворуч і вниз на зелений кинджал Пустовища — на зарості, на покручені дерева, на бамбук, на сонячне сяйво, що вигравало на воді. — Ц-ц-це не їхня в-в-власність, — він крутнувся до них із суворим обличчям. — Мені на-на-ндбридло їх бо-бо-боятися. Ми здолали їх у битві на ка-камінцях, і якщо т-т-треба б-буде, здолаємо ще р-раз.

— Та Білле, — озвався Едді, — що, коли вони не самі?

Білл обернувся до нього, і Едді шокувало, яке в його друга стомлене й змучене обличчя — у ньому було щось лячне. Лише значно, значно пізніше, засинаючи в ліжку після зустрічі в бібліотеці, будучи вже дорослим, він зрозумів, що його так нажахало: то було обличчя хлопчика, якого довели до межі божевілля, який керував своїми діями й рішеннями не краще за Генрі. Та сам Білл, справжній Білл, теж був там — він дивився з тих одержимих, пошрамованих очей… розлючений, рішучий Білл.

— Т-то й що, к-коли так?

Йому ніхто не відповів. Гримнув грім, цього разу вже ближче. Едді поглянув на небо й побачив чорнющі грозові хмари, що насувалися із заходу. Литиме по-сучому, як інколи казала його мати.

— Т-т-та по-послухайте, — мовив Білл, поглянувши на друзів. — Жоден з вас не му-мусить іти зі мною, якщо не х-хоче. Вам ви-вирішувати.