Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Франкенштейн! — кричав Вік. — Фран…

А потім у нього не стало голови — вона полетіла через весь прохід і стукнулася об кам’яну кладку, липко, болотисто чвакнувши. Мертвотні жовті очі монстра крутнулися до Генрі, і він закляк. Сечовий міхур розслабився, і ногами заструменіла тепла рідина.

Тварюка почовгала до нього, а Ригайло… Ригайло…

— Слухай, я знаю, що дав драпака, — мовив Генрі. — Не треба було тікати. Але… але…

Ригайло лише витріщався.

— Я заблукав, — прошепотів Генрі.

Наче для того, аби сказати Ригайлові, що й він також заплатив свою ціну. Та це був слабкий аргумент, усе одно що сказати: «Та-а-ак, Ригайло, я знаю, що тебе вколошкали, та я загнав у пальця таку злоїбучу друзку…» Та він справді заплатив… і чимало. Він годинами блукав у світі смердючої темряви, а потім, згадалося йому, він почав кричати. У якийсь момент він полетів сторчака — довге, запаморочливе падіння, за час якого він встиг подумати: «О, круто, за хвилину я помру й полишу це місце», — та опинився у швидкому потоці. Йому здалося, десь під Каналом. Він вигулькнув із підземелля, коли небо вже почало тьмянішати, ледве доплив до берега, а там нарешті видерся з Кендаскіґ менш ніж за п’ятдесят ярдів від місця, в якому двадцять шість років по тому втопиться Ейдріан Меллон. Він послизнувся, впав і відрубився. Коли він прокинувся, уже стемніло. Якимось дивом він знайшов дорогу до траси № 2 та зловив авто, яке підкинуло його додому. А там на нього вже чекали копи.

Та то було тоді, а зараз є зараз. Ригайло вийшов навперейми чудовиську Франкенштейну, і воно здерло лівий бік його обличчя до самого черепа — це все, що побачив Генрі, перш ніж утекти. Та тепер Ригайло повернувся, і він на щось показував.

Генрі побачив, що вони зупинилися біля деррійського «Таун Хаусу», і зненацька він усе чудово зрозумів. «Таун Хаус» — єдиний справжній готель, що залишився в Деррі. У 58-му тут були ще «Східна Зірка» в кінці Іксчейндж-стрит та «Спочин Мандрівника» на Торо-стрит. Обидва зникли в часи оновлення й модернізації міста (Генрі знав про це детально — у «Джуніпер Гілл» він жадібно читав кожен щоденний номер «Деррі Ньюз»). Лишився лише «Таун Хаус» та кілька смердючих готельчиків біля міжштатної автомагістралі.

«То он вони де, — подумав він. — Прямо тут. Усі, хто лишився. Сплять у своїх ліжечках, і їм сняться солодкі сни. Або каналізація. Уколошкаю. Уколошкаю одного за одним».

Він дістав пляшку «Тексас Драйвера» і ще раз хильнув. Він відчув, як до паху побігла свіжа цівочка крові, та й сидіння вже стало липким, але від вина йому стало краще — від вина йому стало байдуже. Він був би не проти гарного бурбону, та краще «Драйвер», аніж нічого.

— Слухай, — мовив він до Ригайла. — Вибач, що я накивав п’ятами. Будь ласка… не злись.

Ригайло заговорив уперше й востаннє, та не своїм голосом. Голос, який долинув із гнилого рота, був низьким, могутнім, лячним. Почувши його, Генрі заскиглив. То був голос із місяця, голос клоуна — голос, який він чув уві снах про тунелі й каналізацію, де без упину текла вода.

— Просто стули пельку й покінчи з ними, — проказав голос.

— Звісно, — заскімлив Генрі. — Звісно, окей, я й сам хочу пришити їх, без проблем…

Він повернув пляшку до бардачка. Її горлечко клацнуло, наче зуби. Поряд із пляшкою він побачив папірець. Генрі дістав його й розгорнув, лишаючи на кутках криваві відбитки. Зверху на папірці був яскраво-червоний напис:

Під ним було охайно написано великими друкованими літерами:

БІЛЛ ДЕНБРО 311 БЕН ГЕНСКОМ 404 ЕДДІ КАСПБРАК 609 БЕВЕРЛІ МАРШ 518 РІЧІ ТОЗІЕР 217

Номери їхніх кімнат. Чудово. Це збереже йому час.

— Дякую, Ри…

Та Ригайло зник. Водійське сидіння спорожніло. Там лежала тільки бейсболка «Нью-Йорк Янкі» із запліснявілим козирком. А ще на маківці перемикача передач був якийсь слиз.