Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

«Ф’юрі» покотився по Канзас-стрит у бік Горбатого Пагорба.

— Як ся маєш, Ригайле? — почув Генрі власні слова.

Звісно, то була марна справа — Ригайла не могло тут бути, мерці не їздять на машинах, — та це було все, до чого він додумався.

Водій не відповів. Єдине запале око втупилося прямо перед собою на дорогу. Зуби хворобливо виблискували з дірки на щоці. Генрі мимоволі помітив, що від друзяки Ригайла тхнуло. Насправді, друзяка Ригайло смердів, як велетенське цебро з зіпсованими помідорами, які вже перетворились на квашню.

Розчахнувся бардачок, стукнувши Баверза кришкою по колінах, і в світлі маленької лапочки в його нутрі Генрі побачив майже повну пляшку «Тексас Драйвера».[750] Він дістав її, відкрив і зробив добрячий ковток. Пійло ковзнуло вниз прохолодним шовком і вдарило в шлунок, наче вибух лави. Він увесь здригнувся, застогнав, та враз йому трохи покращало. Зв’язок зі світом зміцнів.

— Дякую, — сказав він.

Ригайло повернув голову до нього. Генрі почув, як рипнули сухожилля в його шиї — той звук скидався на те, як вищать іржаві петлі на сітчастих дверях. Ригайло кілька секунд дивився на нього мертвим, однооким поглядом, і тут Генрі збагнув, що від носа його товариша майже нічого не лишилося. Скидалося на те, що хтось ним поласував. Мабуть, якийсь пес. Або щури. Скоріше за все, щури. Коли того дня вони загнали дітлашків до тунелю, там було повно щурів.

Так само повільно Ригайла повернув голову в бік дороги. Генрі був тільки радий. Друзяка Ригайло так на нього дивився… Генрі не доганяв того погляду. Щось було в тому одинокому запалому оці. Докір? Злість? Чи що?

За кермом цього авто сидить мертвий хлопець.

Генрі поглянув на руку й побачив, як на шкірі виступили величезні сироти. Він хутенько хильнув із пляшки. Цей ковток пішов трохи легше, по тілу розлилося більше тепла.

«Плімут» покотився з Горбатого Пагорба й повернув ліворуч, проти годинникової стрілки, на круговому перехресті… але в таку годину там не було інших автомобілів, і всі світлофори ритмічно блимали жовтим оком на порожні вулиці й зачинені будівлі. Було так тихо, що Генрі чув клацання реле в кожному сигнальному ліхтареві… справді чув, чи то була лише гра уяви?

— Я не хотів тебе тоді кидати, Ригайле, — промовив Генрі. — Тобто, ну, знаєш, якщо ти зараз про це думаєш…

Знову завищало голе сухожилля. Ригайло дивився на нього одним запалим оком. Його губи розійшлися в жахливій посмішці, показалися чорно-сірі ясна, на яких також розрісся цілий садок плісняви. «Що означає та либа?» — запитав себе Генрі. Із тихим шумом авто рухалося Головною вулицею, лишаючи позаду універмаг «Фрізіс» з одного боку вулиці та «їдальню Нен» і кінотеатр «Аладдін» — з іншого. «Либа, яка означає, що він мені пробачив? Либа старого друзяки? Чи либа, яка каже: „Я поквитаюся з тобою, Генрі, поквитаюся за те, що ти покинув нас із Віком?“ Що то за либа?»

— Ти маєш зрозуміти, як усе трапилося, — почав було Генрі, та затнувся.

А як усе трапилося? У його голові все змішалося: думки переплуталися, як пазли, які висипали на картковий стіл у кімнаті для відпочинку в «Джуніпер Гілл». Як воно було, га? Вони пасли того опецька з сукою аж до Канзас-стрит, а потім засіли в кущах і дивилися, як ті двоє видряпуються на насип. Якби вони зникли з поля зору, він з Віктором та Ригайлом облишили б гру в переслідувачів і просто наскочили на них — двоє телепнів краще, аніж жодного, а через деякий час інші б також з’явилися.

Та вони нікуди не зникли. Прихилилися собі до загорожі й патякали, зиркаючи на дорогу. Час від часу вони кидали погляд униз, на Пустовище, та Генрі зі своїми поплічниками сховався надійно.

Генрі згадав, як небо тоді затягнули хмари, що наповзли зі сходу, почало давити на голову. Після обіду мав піти дощ.

А що трапилося далі? Що…

Кістлява, суха рука вхопила його за передпліччя, і Генрі заверещав. Він уже знову почав було занурюватися в м’яку сірість, та жахливий дотик Ригайла й біль, який кинджалом різонув його нутрощі, змусили його скрикнути й повернули до тями. Старий Ригайло справді зогнив до кісток, перетворившись на добриво. Генрі знову пригадалися помідори, які гнили собі тихенько в тінистому закутку їхнього сараю. Йому стало млосно.

Раптом він згадав кінець — принаймні, то був кінець для Ригайла з Віком. Згадав, як щось вийшло з темряви, коли вони стояли в тунелі під риштаком і вирішували, у який бік іти. Щось… Генрі не міг роздивитися, що то було таке. Поки Віктор не загорлав: «Франкенштейн! Це Франкенштейн!» Так і було: Франкенштейнова почвара з ґвинтами, що стирчали з боків його шиї, та глибоким зашитим шрамом на лобі, і чудовисько йшло до них, шаркаючи черевиками, схожими на іграшкові кубики.