TextBook Едді із захопленням крутнувся на голос, як завше, радий його чути. Його друг вигулькнув з-за рогу на Костелло-авеню, крутячи педалі Сілвера. Позаду їхав Майк — його «швінн» був зовсім новий, та він усе одно ледве встигав за Біллом.
— Нумо, Сілвере, ГАЙДААА! — кричав Білл.
Він підлетів до них на швидкості десь двадцять миль на годину; лопотіли крила на прищіпках. А тоді він крутнув педалі назад, загальмувавши, і колесо намалювало на асфальті довгий та прегарний гальмівний слід.
— Заїкуватий Білле! — вигукнув Річі. — Як ся маєш, хлопче? Гм, шоу за діла… Шоу за діла… Як діла, хлоупче?
— Н-н-нормально, — сказав Білл. — Ти не бачив Бена ч-чи Б-б-беверлі?
Під’їхав Майк. На його обличчі маленькими крапельками виступив піт.
— Чорт забирай, з якою швидкістю гасає цей велик, га?
— Я н-не зн-зн-знаю т-точно. З д-досить швидкою, — засміявся Білл.
— Я їх не бачив, — сказав Річі. — Напевне, вони зависають у Пустовищі. Співають у два голоси. «Ш-ш-бум, ш-ш-бум… яда-да-да-да-да-да… люба, ти схожа на сон»[753].
Стен Юріс удав, наче його знудило.
— Це йому заздрісно, — підморгнув Річі до Майка. — Жиди не вміють співати.
— Б-б-б…
— Біп-біп, Річі, — договорив за нього сам Річі, і всі зареготали.
Вони знову рушили до Пустовища. Майк із Біллом позлазили з велосипедів і тепер вели їх.
Спочатку вони жваво базікали, та потім розмова згасла. Поглянувши на Білла, Едді помітив збентеження на його обличчі й подумав, що, мабуть, тиша подіяла також на нерви його друга. Він знав, що Річі лише жартував, та справді скидалося на те, що всі поїхали до Бар Гарбору… або ще кудись. Жодного авто на вулиці, жодної бабці з продуктовим візком…
— Оце так тиша, га? — заговорив Едді, та Білл лише кивнув.
Хлопці перетнули Канзас-стрит, перейшовши на бік вулиці, що був ближче до Пустовища, і тоді вони побачили, як до них біжать, волаючи, Бен та Беверлі. Едді вразив вигляд подруги: Беверлі завжди була така охайна, зажди з чистим волоссям, зібраним у хвостик. Наразі ж вона була з ніг до голови вкрита якоюсь бридотою. Очі дикі, мало не на півобличчя. На одній щоці пломеніла подряпина. Джинси вимащені якимсь лайном, блузка подерта.
Бен біг трохи позаду — захекався, живіт стрибав угору-вниз.
— Нам не можна в Пустовище, — видихнула Беверлі. — Ті хлопці… Генрі… Віктор… вони десь там… ніж… у нього ніж…
— Т-тихше, — сказав Білл і тієї ж миті кинувся до неї — як завше, не роздумуючи, майже несвідомо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Воно» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина п’ята Ритуал Чуді[718]“ на сторінці 40. Приємного читання.