Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Т-ти з-з-зможеш, Е-едді?

Той кивнув.

— Ясна річ. Минулого разу я був сам. А зараз я з друзями. Правильно?

Він подивився на них і всміхнувся. Вираз у нього був сором’язливий, тендітний, та виглядав він при цьому дуже гарно.

Річі ляснув його по спині.

— Ото Ви молодсина, сеньйорр. Яксо хтось потяне грраблі до Васого інгаляторра — він не зилець. Вколоскаємо покидька. Всі пальсі позррубуємо.

— Річі, який жах, — сказала Беверлі, давлячись сміхом.

— П-під ґа-ґа-ґа-нок, — мовив Білл. — Поліз-зете за мною. А т-тоді в пі-пі-підвал.

— А що, як ти полізеш першим, і Воно кинеться на тебе? Що мені тоді робити? — спитала Беверлі. — Стріляти крізь тебе?

— Й-якщо д-доведеться. Та с-с-спершу с-спробуй мене оббійти.

Річі розреготався.

— Як б-б-буде треба, об-об-обійдемо весь д-дім, — Білл знизав плечима. — Може й нічого не з-з-знайдемо.

— А сам ти в це віриш? — спитав Майк.

— Ні, — одразу ж сказав Білл. — Воно т-т-тут.

Бен вірив, що так і було. Здавалося, дім на Нейболт-стрит, 29, був укутаний отруйним покривалом. Його не можна було побачити… та можна було відчути. Він облизав губи.

— Г-г-гот-тові?

Усі вони подивилися на Білла.

— Готові, Білле, — сказав Едді.

— Т-т-тоді в-вперед, — кивнув Білл. — Б-беверлі, три-тримайся од-дразу позаду.

Він став навколішки, проповз попід змарнілі троянди і заліз під ґанок.