Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Ой, та нічого. Болить, якщо ляжу вві сні не на той бік. Усе взяв?

На багажнику Сілвера лежав парусиновий згорток. Білл узяв його, розв’язав. Він дав Беверлі рогачку — вона скривилася, та взяла її, нічого не сказавши. Також у пакунку була бляшана коробочка від цукерок «Сюкретс». Білл відкрив її і показав решті дві срібні кульки. Вони мовчки подивилися на них, щільно скупчившись на лисіючій галявині перед домом під номером «29» — здавалося, на тому газоні росли самі бур’яни. Білл та Річі з Едді вже бачили цей дім, а інші — ні, тож вони стояли й роздивлялися його.

«Вікна скидаються на очі», — міркував Стен, і його рука лягла на кишеню, в якій лежала книга в м’якій обкладинці. Він торкнувся її на удачу. Стен майже постійно носив її з собою — то була «Енциклопедія птахів Північної Америки» М. К. Генді. «Скидаються на брудні й сліпі очі».

«Воно смердить, — гадала Беверлі. — Я чую Його, та не носом, ні».

«Це як тоді, на тому місці, де стояла ливарня Кіченера, — замислився Майк. — І біля цього дому такі ж відчуття… він наче запрошує нас досередини».

«Так, тут точно відчувається Його присутність, — думав Стен. — Це одне з тих місць, схожих на шахти морлоків, Його лаз. І Воно знає, що ми тут. Воно чекає, коли ми зайдемо».

— Н-н-ніхто не роздумав? — запитав Білл.

Вони дивилися на нього — бліді, насуплені діти. Ніхто нічого не сказав. Едді намацав у кишені інгалятора, дістав його та зробив глибоку, шумну затяжку.

— Дай мені трохи, — мовив Річі.

Едді здивовано поглянув на нього, очікуючи на завершення жарту.

Річі простягнув руку.

— Без приколів, малий. Можна хапнути?

Едді знизав здоровим плечем — дивний, кособокий рух — і передав йому інгалятора. Річі натис на клапан і глибоко вдихнув.

— Те, що лікар прописав, — сказав він і кашлянув, та очі в нього були цілком серйозні.

— Можна й мені? — попросив Стен.

Один за одним усі вони скористалися інгалятором Едді. Коли він повернувся до нього, Едді засунув його до кишені — тільки сопло стирчало. Вони знову розвернулися до дому.

— На цій вулиці хоч хтось живе? — тихо спитала Беверлі.

— He в цьому кінці, — сказав Майк. — Тут уже нікого немає. Хоча, думаю, тут іноді ночують бомжі. Народ, що подорожує товарняками.

— Вони б нічого не побачили, — мовив Стен. — Вони в безпеці. Принаймні, більшість із них, — він глянув на Білла. — Як гадаєш, Його бачить хоч хтось із дорослих?

— Н-не знаю, — відказав той. — Хтось м-має.