Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Він відчув, як Білл схопив його за одну кісточку, а Беверлі — за іншу; чимдуж втягнув живота. Наступної миті він полетів у підвал. Білл підхопив його, і вони мало не впали. Бен не міг дивитися на Беверлі. Ще ніколи в житті йому не було так ніяково.

— Т-ти в п-порядку, м-м-мужик?

— Ага.

Білл кволо засміявся. До нього приєдналася Беверлі, і Бен також спромігся гигикнути, однак мине багато років, перш ніж він побачить у цій ситуації бодай щось смішне.

— Гей! — гукнув до них Річі. — Допоможете Едді, окей?

— О-о-окей.

Білл з Беном стали під вікном. Едді ліг на спину й поліз ногами вперед. Білл узяв його під коліна.

— Обережніше там, — пробурчав Едді. — Я боюся лоскоту.

— Рамон дузе боїсся лоскотусиків, сеньйорр, — почувся знадвору голос Річі.

Бен узяв Едді за пояс, намагаючись не зачепити пов’язку. Вдвох вони затягнули Едді через вікно, наче мерця. Каспбрак зойкнув один раз, та то й усе.

— Е-е-едді?

— Усе норм, — сказав той. — Нічого такого.

Та в нього на лобі повиступали великі краплі поту, і дихав він швидко й із хрипінням. Погляд його метався по всьому підвалу.

Білл знову позадкував від вікна. Беверлі стала поряд: вона тримала «Вишеньку» за ручку й чашечку, готова вистрілити будь-якої миті. Її очі постійно прочісували підвал. Далі до них поліз Річі, Стен з Майком — одразу за ним. Обоє рухалися з такою невимушеною грацією, що Бен навіть позаздрив. Нарешті всі вони були в підвалі, у тому самому підвалі, де лише минулого місяця Білл із Річі бачили Його.

У приміщенні було темно, та не дуже. Крізь вікна лилися промені тьмяного світла, що плямувало ґрунтову підлогу. Бенові підвал здавався дуже просторим, навіть занадто — це скидалося на якусь оптичну ілюзію. У них над головами виднілися хрестовини запилюжених балок. Від печі відходили іржаві труби. З водопровідних комунікацій звисали пасма й нитки брудного ганчір’я. І сморід тут теж чувся. Гидкий, жовтий запах. «О, так, Воно тут, можна не сумніватися», — подумав Бен.

Білл рушив до сходів. Інші пішли назирці. Він зупинився біля нижньої сходинки, зазирнув під низ, шаркнув ногою, підчепивши якийсь предмет. Інші мовчки поглянули на його знахідку. То була біла, виваляна в бруді клоунська рукавичка.

— Н-н-наверх, — сказав він.

Вони вийшли нагору й опинилися на кухні. Посеред кімнати на бугристому лінолеумі стояв самотній стілець із прямою спинкою. Ото й усе оздоблення. В одному кутку стояли пляшки з-під алкоголю, і ще кілька штабелів громадилися в коморі. Бен чув сморід випивки (в основному, вина) і затхлих цигарок. Ці запахи панували приміщенні, та до них домішувався й той, інший. І він поступово міцнішав.

Беверлі підійшла до кухонної шафи й відкрила одні дверцята. Вона заверещала — з полиці скочив бурий мандрівний пацюк, мало не в її обличчя. Тварюка плюхнулася на стільницю й витріщилася на них своїми чорними очиськами. Не замовкаючи, Беверлі звела «Вишеньку» й відтягнула гумку.

— НІ! — заревів Білл.