Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Ліворуч від них були двері. Білл штовхнув їх, і Невдахи зайшли в схожу на склеп кімнату, що, певне, колись була головною залою. З голого дроту під стелею звисали зелені пожмакані штани. Як і підвал, ця кімната здавалася Бенові більшою від своїх справжніх розмірів, завдовжки з вантажний вагон. Завеликою для дому, який вони бачили знадвору…

«О, та то було надворі», — заговорив у його голові новий голос. То був грайливий, пискливий голос, і Бен з раптовою, жаскою впевненістю зрозумів, що чує самого Пеннівайза: Воно говорило з ним по якомусь дурнуватому внутрішньому радіо. «Знадвору всі речі видаються меншими од своїх справжніх розмірів, чи не так, Бене?»

«Забирайся», — прошепотів він.

Річі повернув до нього своє напружене, бліде обличчя.

— Ти щось сказав?

Бен похитав головою. Голос зник. Це було важливо. Добре, що зник. Однак

(назовні)

він усе зрозумів. Цей дім був особливим місцем — чимось на кшталт станції, однією з тих точок у Деррі, що, певне, розпорошилися по всьому місту, з яких Воно потрапляло до горішнього світу. Цей смердючий будинок з гнилими стінами, де все було неправильним. І справа не лише в тому, що дім здавався завеликим: його кути були викривлені, а перспектива — спотвореною. Бен стояв у тій кімнаті біля самих дверей, а його друзі йшли від нього, крокуючи простором завширшки з Бессі-парк… та вони віддалялися, і замість того, щоб зменшуватися, почали збільшуватися. Підлога нахилилася і…

Майк розвернувся до нього.

— Бене! — гукнув він, і Бен помітив збентеженість на його обличчі. — Доганяй, бо загубишся!

Він ледве розчув останнє слово. Голос друга затихав так, наче решта Невдах мчали від нього на швидкісному потязі.

Зненацька злякавшись, він кинувся бігти. Позаду двері затраснулися з приглушеним стуком. Він закричав… і щось прошмигнуло повітрям одразу за ним, та так швидко, що сорочка затріпотіла. Він озирнувся — нічого. Однак це не похитнуло його віри в те, що щойно там хтось був.

Він наздогнав інших. Він захекався, важко дихав і міг заприсягтися, що пробіг щонайменше з півмилі… та коли він поглянув назад, дальня стіна зали була всього в десяти футах від нього.

Майк схопив його за плече, та так, що стало боляче.

— Налякав ти мене, чувак, — сказав він.

Річі, Стен і Едді запитально подивилися на Майка.

— Він здавався маленьким, — сказав Майк. — Наче був за цілу милю звідси.

— Білле!

Білл озирнувся.

— Маємо пильнувати, щоб усі трималися разом, — видихнув захеканий Бен. — Це місце… воно як якийсь лабіринт на карнавалі. Раз — і загубився. Гадаю, Воно хоче, щоб ми погубилися. Щоб половити нас по одному.