Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Дівчинка звернула до нього своє перелякане, біле обличчя. А тоді кивнула й розслабила руку. Беверлі не вистрілила, та Бен знав, що ще зовсім трохи — й куля полетіла б у щура. Вона повільно позадкувала, наштовхнулася на Бена й підскочила. Він міцно обійняв її однією рукою.

Щур пробіг стільницею, зістрибнув на землю, забіг до комори й зник з очей.

— Воно хотіло, щоб я вистрілила, — кволо промовила Беверлі. — Щоб я використала половину наших боєприпасів.

— Так, — сказав Білл. — Це т-т-типу як на п-полігоні «ФБР» у К-к-квантіко. Тебе ві-відправляють на н-несправжню вулицю, де ви-вигулькують різні м-м-мішені. І к-к-коли замість ба-бандюка п-пальнеш у мирного г-громадянина, в тебе з-з-знімають б-бали.

— Білле, я не можу, — відказала Беверлі. — Я злажаю. На. Бери.

Вона простягнула рогачку йому, та Білл лише похитав головою.

— Беверлі, це м-м-мусиш бути т-ти.

З-за інших дверцят почувся писк.

Річі підійшов до шафи.

— He підходь надто близько! — гримнув Стен. — Там може бу…

Річі зазирнув досередини, і його обличчя спотворило відразою. Він затраснув дверцята, і домом прокотилася мертва луна.

— Виводок, — здавалося, його зараз знудить. — Найбільший, що я… чи взагалі хто-небудь бачив, — він потер рота тильною стороною долоні. — Там їх сотні, — він подивився на них; один кутик рота трохи сіпався. — І їхні хвости… Білле, вони всі переплетені. Зв’язані, — він скривився. — Як змії.

Вони поглянули на дверцята кухонної шафи. Писк звучав приглушено, та однаково його було добре чути. «Щури, — подумав Бен, зиркнувши на сполотнілого Білла, і, понад його плече, — на посіріле Майкове обличчя. — Щурів усі бояться. І Воно це знає».

— Х-х-ходімо, — сказав Білл. — Т-тут, на Н-н-нейболт-стрит, в-веселощі ніколи н-не з-закінчуються.

Вони вийшли в коридор. Тут ширяла неприємна суміш запахів вологої штукатурки й старої сечі. Через брудні шибки Невдахи побачили свої велосипеди. Два з них, Беверлі та Бена, стояли на лапках. Біллів прихилився до чахлого клена. У Бена виникло враження, що вони знаходяться за сотню миль — наче об’єкти, які бачиш у зворотний бік телескопа. Безлюдна вулиця з латками на асфальті, бліде, насичене вологою небо, розмірене «дзинь-дзинь-дзинь!» локомотива, що котився під’їзними рейками… усе це здавалося йому витворами уяви, галюцинаціями. Справжнім був лише цей гидкий, засмерджений і брудний коридор.

В одному кутку валялося побите скло — пляшки від «Рейнґолду».

Навпроти купи скалок лежав вогкий та роздутий журнал для дорослих. Жінка на обкладинці нахилилася над стільцем, і спідниця ззаду задерлася так, що було видно лиштву її панчох у сіточку та чорні трусики. Ця світлина не видалася Бенові сексуальною, і йому було байдуже, що її побачила й Беверлі. Від вологи шкіра жінки на фото пожовкла, папір покоцюрбився, вкривши зморшками обличчя моделі. Її хтиве підморгування стало гримасою мертвої шльондри.

(Багато років по тому, коли Бен переповідав цю історію, Беверлі раптом зойкнула, злякавши їх усіх, — вони не стільки слухали, скільки заново переживали події минулого. «То була вона! — закричала Беверлі. — Місіс Керш! Кажу вам, вона!»)

І поки Бен дивився на обкладинку зі старою/молодою хвойдою, вона підморгнула йому, і тоді вульгарно повиляла задом — ну ж бо, давай!

Бена кинуло в холодний піт, і він відвернувся.