Розділ «Частина третя Дорослі»

Він мало не почав про це казати, але, поглянувши на їхні обличчя, побачив, що вони й самі це розуміють.

Натомість він пішов, коротко скинувши руку на прощання. Мжичка в повітрі приємно відчувалася на обличчі. Прогулянка назад до міста мусить бути довгою, але це також було добре. Йому багато про що треба подумати. Він радів, що возз’єднання вже відбулося і розпочалося діло.

Розділ 11

Пішохідні екскурсії

1

БЕН ГЕНСКОМ РОБИТЬ ВИБІР

Річі Тозіер виліз на перехресті трьох вулиць — Головної, Централ- та Канзас-стрит, — а Бен відпустив таксі на верхівці Горбатого Пагорба. Водієм був той самий Біллів «релігійний приятель», хоча ні Річі, ні Бен цього не знали: Дейв запав у якесь депресивне мовчання. Бен думав, що міг би вийти разом з Річі, але кращим чомусь здавалося, якщо всі вони розпочнуть окремо.

Стоячи на розі Канзас-стрит і Долтрі-кловз, Бен дивився, як таксі знову вливається в потік автомобілів, з руками, глибоко встромленими в кишені, намагаючись викинути собі з голови огидне завершення їхнього обіду. І не міг цього зробити; думки безперервно поверталися до тієї чорно-сірої мухи, що виповзла з віщувального коржика на тарілці Білла, з тими її крильцями в прожилках, розпластаними на спині. Він намагався відвернути свій розум від цього потворного образу, вірив, що досяг у цьому успіху, але за якихось п’ять хвилин усвідомлював, що знов повернувся думками до мухи.

«Я намагаюся це якось виправдати», — подумав він, маючи на увазі не в моральному сенсі, а радше в математичному. Будівлі зводять, засновуючись на  певних природних законах; закони природи можна виразити формулами; формули мусять бути обґрунтованими. Де ж обґрунтування того, що відбулося менш ніж півгодини тому?

«Облиш це, — наказав він собі, і то не вперше. — Ти цього не можеш обгрунтувати, тож облиш».

Дуже добра порада; проблема лише в тім, що прийняти її він не міг. Він пам’ятав, що наступного дня після того, як він на покритому кригою Каналі бачив мумію, його життя пішло звичайним чином. Він розумів, що та істота, чим би вона не була, підійшла тоді дуже близько до того, щоб його запопасти, але його життя продовжувалося: він пішов до школи, написав контрольну з арифметики, після школи пішов до бібліотеки і їв зі звичайною для себе жадобою. Він просто прийняв ту істоту, яку побачив на Каналі, у своє життя, а якщо вона його тоді ледве не вбила… ну, дітей завжди щось ледь не вбиває. Вони, не дивлячись, кидаються через вулицю, вони дуркують на озері й раптом помічають, що запливли далеко на глибину на своїх надувних матрацах і змушені гребти назад, вони падають з гімнастичних драбин собі на гузна та з дерев на голови.

Тепер, коли він стояв тут, серед слабнучої мжички, перед крамницею «Надійний реманент»,[515] яка у 1958 році була ломбардом (Брати Фраті, пригадав Бен, у подвійній вітрині завади повно рушниць та пістолетів, небезпечних бритв та підвішених за шийки, наче якісь екзотичні тварини, гітар), йому дійшло, що діти почувалися краще на грані смерті, а також вони краще почувалися, приймаючи незбагненне в своє життя. Вони невимушено вірили в невидимий світ. Дива — як світлі, так і темні — бралися до уваги, о так, безсумнівно, але дива аж ніяк не зупиняли цього світу. Раптове потрясіння красою або жахом у десять років не виключало додаткового чиз-дога чи й парочки за обідом опівдні.

Але коли ти вже дорослий, усе перемінюється. Ти більше не лежиш у своєму ліжку без сну, упевнений, що щось чаїться в шафі або дряпається у вікно… але коли щось таки трапляється, щось поза раціональним поясненням, уся схема перенапружується. Аксони й дендрити[516] розпаляються. Тебе починає трясти й теліпати, тебе починає смикати, тріпати й калатати, твоя уява починає стрибати, скакати й шкварити «маленьких курчат» по всіх нервах. Ти просто неспроможний прийняти те, що трапилося, у свій життєвий досвід. Воно не засвоюється. Твій розум повсякчас до нього повертається, мацаючи його легенько лапкою, наче кошеня клубочок шерсті… звичайно, поки ти врешті-решт не божеволієш або потрапляєш у таке місце, де не можеш функціонувати.

«І якщо трапиться так, — подумав Бен, — отже, Воно запопало мене. Нас. Цілком».

Він вирушив уздовж Канзас-стрит, не маючи на меті жодного конкретного місця. І раптом подумав: «Що ми зробили з тим срібним доларом?»

Він досі не міг цього пригадати.

«Той срібний долар, Бене… Беверлі врятувала тобі ним життя. Вам… напевне, усім вам… а особливо Біллу. Воно ледве не випустило мені кишки, перш ніж Беверлі це зробила… що? Що саме вона тоді зробила? І яким чином воно могло зробитися? Вона відігнала Воно, і всі ми їй допомагали. Але як?»

Раптом йому навернулося слово, слово, що зовсім нічого не означало, але від якого він увесь напружився: «Чуд».

Він подивився вниз на хідник і на мить побачив там накреслений крейдою обрис черепахи, і світ наче поплив йому в очах. Він їх міцно заплющив, а коли відкрив знову, там виявилася не черепаха; всього лише майже змита легким дощиком решітка для гри в класи.

«Чудь».