Розділ «Частина третя Дорослі»

Але коли вона підвела голову, він побачив жінку набагато молодшу, ніж та, якою була міс Дейвіс навіть у ті часи.

Дехто з дітей, прикриваючи собі рота, хихотів, але решта тільки дивились на неї, в їхніх очах відбивалося вічне питання чарівної казки: буде подолано чудовисько… чи воно попоїсть?

— Це я, Біллі Кмітливий Козлик, тупочу по твоєму мосту, — продовжила бібліотекарка, і Бен, збліднувши, пройшов повз неї.

«Як таке може бути, що тут звучить та сама казка? Точнісінько та сама казка. І я мушу повірити, що це лише збіг? Тому що я не… не можу я просто, чорти забирай, у це повірити!»

Він нахилився до питного фонтанчика так низько, що відчув себе Річі, котрий робить отой свій ритуал з поклонами, теревенячи заразом оті свої нісенітниці.

«Я мушу з кимсь поговорити, — подумав він, панікуючи. — З Майком… Біллом… з ким-небудь. Чи це насправді щось зшиває тут разом минуле й теперішнє, чи мені це тільки уявляється? Тому що, якщо це не просто моя уява, я не певен, що достатньо підготовлений до такого. Я…»

Він подивився на реєстраційну стійку, і серце на мить немов зупинилося йому в грудях, перш ніж почати битися вдвічі швидше. Простий плакат впадав у вічі… і був знайомим. Він просто повідомляв:

Тієї ж миті йому нібито все стало ясно — усе прояснилося для нього в одному страшному спалаху просвітлення, і він зрозумів, що голосування, у якому вони взяли участь, було жартом. Не було ніякого повернення, ніколи не було. Вони потрапили в колію так само наперед визначену, як та колія пам’яті, що змусила його подивитися вгору, коли він проходив під сходами, які ведуть до книгосховища. Тут, у Деррі, якесь відлуння, якесь смертельне відлуння, і все, на що вони можуть надіятися, це те, що це відлуння вони зможуть змінити на свою користь так, аби забратися звідси разом зі своїми життями.

— Господи, — пробурмотів він, потираючи долонею собі щоку, і то жорстко.

— Чи можу я вам чимось допомогти, сер? — пролунав голос у нього біля ліктя, і він аж трохи здригнувся. Питала дівчина, либонь сімнадцятирічна, її русяве волосся було стягнуте назад від гарненького обличчя старшокласниці шпильками-пряжками. Бібліотечна помічниця, звичайно; вони були тут і в 1958, старшокласниці й старшокласники, які розставляли по полицях книжки, показували дітям, як користуватися картотекою, обговорювали задані твори з аналізом прочитаних книжок і шкільні газети, допомагали розгубленим школярам, які писали наукові роботи, з коментарями й бібліографіями. Платня була жалюгідною, але завжди знаходилися діти, які бажали цим займатися. Це була приємна робота.

Навздогін за цим, уважніше прочитавши приємний, проте допитливий вираз на обличчі дівчини, Бен згадав, що насправді він не належить більше до цього місця — він тут велетень у країні маленьких людей. Сторонній. У дорослій бібліотеці він почувався незатишно через можливість того, що його розглядатимуть або заговорять з ним, але тут отримав щось на кшталт полегшення. По-перше, це доводило, що він усе-таки дорослий, і той факт, що дівчина під своєю тонкою сорочкою в стилі вестерн не мала ліфчика, також дарував полегшення, а не збудження: якщо потрібен був доказ того, що зараз 1985, а не 1958 рік, то явно виражені соски, що впиралися у тканину її сорочки, якраз ним і був.

— Ні, дякую, — відповів Бен, а потім без жодної зрозумілої йому самому причини почув, як він додає: — Я шукав свого сина.

— О? А як його ім’я? Можливо, я його бачила, — посміхнулась вона. — Більшість дітей я знаю.

— Його звуть Бен Генском, — сказав він. — Але я його тут не бачу.

— Скажіть мені, як він виглядає, і я передам йому звістку від вас, якщо треба.

— Ну, — промовив Бен, почуваючись уже незручно та шкодуючи, що розпочав це, — він такий, доволі огрядний і дещо схожий на мене. Але нічого важливого нема, міс. Якщо ви його побачите, просто перекажіть, що сюди зазирнув його тато дорогою додому.

— Так і зроблю, — сказала вона й усміхнулась, але та усмішка не відбилася в її очах, і Бен раптом усвідомив, що вона підійшла до нього й заговорила не з простої ввічливості й бажання допомогти. Тут така справа, що вона помічниця в дитячій бібліотеці міста, в якому протягом останніх восьми місяців було замордовано дев’ятеро дітей. Бачиш чужого чоловіка в цьому маломірному світі, куди рідко заходять дорослі, хіба що залишити або забрати своїх дітей. Вмикається підозріливість… природно.

— Дякую вам, — сказав він, подарував їй посмішку, яка, як він сподівався, була заспокійливою, а потім забрався к чорту геть.

Він повернувся коридором назад до дорослої бібліотеки й за якимсь імпульсом, якого не розумів, вирушив до стійки… але ж, звісно, вони й мусять сьогодні керуватися своїми імпульсами, хіба не так? Керуватися своїми імпульсами й дивитися, куди вони приведуть.

Табличка на абонементській стійці підказувала, що молоду, гарну бібліотекарку звуть Керол Деннер. Поза дівчиною Бен роздивився двері з панеллю з матового скла; на них був напис: МАЙКЛ ХЕНЛОН. ДИРЕКТОР БІБЛІОТЕКИ.