Розділ «Частина третя Дорослі»

— Чи можу я вам чимось допомогти? — спитала міс Деннер.

— Гадаю, так, — сказав Бен. — Тобто, сподіваюсь, що так. Я хотів би отримати читацький квиток.

— Дуже добре, — кивнула вона, витягаючи бланк. — Ви мешканець Деррі?

— Наразі ні.

— У такому разі, ваша домашня адреса?

— Шлях Сільська Зірка, 2, Гемінгфорд-Хоум, Небраска, — він на мить затнувся, подумки трохи підсміюючись з виразу її очей, а потім продиктував поштовий індекс: — 59341.

— Це такий жарт, містере Генском?

— Зовсім ні.

— Отже, ви переїжджаєте в Деррі?

— Ні, таких планів я не маю.

— Доволі довгий шлях, щоб приїздити по книжки, чи не так? Там, у Небрасці, немає бібліотек?

— Це певного роду сентиментальний жест, — сказав Бен. Він думав, що пояснювати таке чужій людині йому буде ніяково, але виявив, що це не так. — Розумієте, я виріс у Деррі. І оце вперше сюди повернувся, відтоді як був дитиною. Я ходив містом, роздивлявся, що тут змінилося, а що ні. І зненацька мені дійшло, що я провів тут майже десять років свого життя, від трирічного до тринадцятирічного віку, але не маю жодної речі на згадку про ті роки. Навіть такої дрібниці, як поштова листівка. У мене було кілька срібних доларів, але один я загубив, а решту подарував одному другові. Гадаю, мені таки потрібен якийсь сувенір на згадку про дитинство. Трохи ніби запізно, але хіба не кажуть: краще пізно, ніж ніколи?

Керол Деннер усміхнулась, і ця посмішка перетворила її гарненьке обличчя на обличчя красуні.

— Гадаю, це дуже ґречно, — сказала вона. — Якщо ваша ласка, пороздивляйтеся хвилин десять-п’ятнадцять книжки, а коли повернетеся до мене, ваш читацький квиток буде готовий.

Бен злегка вишкірився:

— Здогадуюсь, що тут мусить бути якийсь внесок, — промовив він. — Людина з-поза цього міста, і все таке.

— Ви мали читацький квиток у дитинстві?

— Звичайно, мав, — посміхнувся Бен. — Гадаю, за винятком моїх друзів, читацький квиток був для мене найважливішим…

— Бене, ти не міг би підійти сюди? — раптом гукнув чийсь голос, розрізавши бібліотечний затишок, немов скальпелем.

Він обернувся, винувато смикнувшись, як ото роблять люди, коли хтось закричить у бібліотеці. Він не побачив жодної знайомої людини… а за мить зрозумів, що ніхто там не підвів голови й не виказав ознак роздратування. Старі люди так і читали свої журнали й газети: «Деррі Ньюз», Бостонську «Глоб», «Нейшенел Джеографікл», «Тайм», «Ньюзвік», «Ю.Ес. Ньюз & Ворлд Ріпорт». Дві старшокласниці за столиками в довідниковому відділі сиділи, так само схиливши разом голови над стосом паперів і купою каталожних карток. Кілька осіб продовжували перебирати книжки на полицях під написом: ПОТОЧНА ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА — ВИДАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ НА СІМ ДНІВ. Якийсь літній чоловік у кумедному шоферському картузі, із затиснутою в зубах холодною люлькою, продовжував гортати альбом ескізів Луїса де Варгаса[520].