Розділ «Частина третя Дорослі»

Але було вже запізно. Беверлі відкрила свій, те саме робив зі своїм Бен, Едді розколупував свій краєм виделки, і, перш ніж усмішка Беверлі обернулася на гримасу жаху, Білл устиг подумати: «Ми знали, якимсь чином ми знали, бо ніхто просто не вкусив свого віщувального коржика. А так зазвичай нормально й робиться, але ніхто цього не зробив. Якимсь чином, якось у глибині себе ми досі пам'ятаємо… все».

І це сліпе, підсвідоме знання здалося йому найжахливішим справдженням усього; промовистіше за все сказане Майком, знання це доводило те, як глибоко Воно торкнуло кожного з них… і як доторк Воно досі закарбований у них.

Кров хлюпнула з віщувального коржика Беверлі, немов з розрубаної артерії. Плеснувши їй на руку, вона спливла на білу скатертину, якою було покрито стіл, забруднивши її яскраво-червоною плямою, що, всотуючись в обрус, почала розчепірювати свої захланні рожеві пальці.

Едді Каспбрак видав задавлений скрик і відштовхнувся від стола з такою раптовою огидою в безладному відруху рук і ніг, що ледве не перекинув своє крісло. Якась величезна комаха — бридкий жовто-коричневий хітиновий панцир — важко вибиралася з його віщувального коржика, немов із кокона. Її обсидіанові очі сліпо витріщалися вперед. Коли вона перехилилася до його тарілочки для хліба й масла, крихти коржика посипалися зі спини комахи невеличкою зливою, звук якої Білл ясно розчув, і звук цей навідав його потім знову в сновидінні, коли Білл ненадовго заснув того дня. Звільнившись цілком, комаха потерла свої тонкі задні лапки, видавши сухе пронизливе дзижчання, і Білл зрозумів, що це якийсь жахливий цвіркун-мутант. Той почовгав до краю тарілки й перекинувся спиною на обрус.

— О Боже! — озвався Річі стисненим голосом. — О Боже, Великий Білле, це ж око, Боже правий, це ж око, йобане око…

Голова Білла смикнулась у той бік, і він побачив, що Річі дивиться вниз, на свій віщувальний коржик, а губи друга розтягнулися, оголивши зуби в якомусь бридливому оскалі. Шматок глазурованої кірки його коржика впав на обрус, відкривши діру, з якої дивилося з осклялою пронизливістю людське око. Його райдужка була всіяна крихтами коржика, крихти уп’ялись і в білкову оболонку.

Бен Генском віджбурнув свій — то був не свідомий кидок, а раптова реакція людини, цілковито шокованої якимсь гидотним витвором. Коржик покотився по столу, і Білл побачив у його провалині пару зубів з потемнілими від скипілої крові коренями. Вдаряючись між собою, вони торохтіли, наче насінини в порожньому грушковому гарбузику.

Білл знову глянув на Беверлі й побачив, що вона хапає ротом повітря, щоб закричати. Очима вона вчепилася в ту істоту, яка була виповзала з коржика Едді, і тепер, лежачи догори дригом на обрусі, сукала млявими лапками.

Білл шарпнувся. Не думав, просто реагував. «Інтуїція, — дико майнуло йому в голові, коли він підхопився з крісла й затиснув Беверлі рота раніше, ніж вона встигла видати крик. — Ось який я, дію інтуїтивно. Майк мусить мною пишатися».

Таким чином з вуст Беверлі пролунав не крик, а здавлене: «Ммммф!»

Едді видавав свистячі звуки, які так добре пам’ятав Білл. З цим жодних проблем, хапне вволю зі своєї вірної легеневої смоктульки й буде в порядку. «Стабільний, як ослін», — сказав би Фредді Фаєрстоун. Тут Білл зачудувався (і то далебі не вперше), чому в такі хвилини людям навертаються такі дивні думки.

Він окинув шпарким поглядом інших, і з того літа прорвалося ще дещо, дещо таке, що прозвучало неймовірно архаїчним і рівночасно правильним:

— Мовчок! Усі ви! Ні звуку! Просто усім мовчати!

Річі витер рукою собі губи. Обличчя Майка взялося, брудно-сірими кольорами, але він кивнув Біллу. Усі до одного відсунулись від стола. Білл не розкривав свого віщувального коржика, але тепер побачив, що його боковини повільно ворушаться, напинаючись і спадаючи — здимаються й стихають, здимаються й стихають, здимаються й стихають, — це його сюрприз-дарунок намагався вирватися на волю.

— «Ммммммф!» — знову подала голос Беверлі з-під його долоні, Біллу було лоскотно від її дихання.

— Мовчок, Бев, — сказав він і прибрав долоню.

Здавалося, очі заповнили все її обличчя. Губи в неї смикалися.

— Білле… Білле, ти бачив…

Погляд її переблукав на цвіркуна, вчепившись у нього. Цвіркун начебто помирав. Його збористі очі також дивились на Беверлі, і тут уже вона почала стогнати.

— П-п-припини це, — наказав Білл суворо. — Підсунься до столу.