Розділ «Частина третя Дорослі»

Лал Макен цього хлопаку не бачив, на відміну від Біффа. Тільки Біфф щось наплутав, бо казав, що бачив його у вікні будинку, що знаходився ліворуч, а коли я спитав Джиммі Гордона… він загинув у Перл-Гарборі[622], розумієш, пішов на дно разом із кораблем під назвою «Каліфорнія», якщо я не помиляюся… так от, він казав, що бачив його біля пам’ятника загиблим солдатам.

Злегка посміхаючись, містер Кін похитав головою.

— Люди дивно поводяться під час таких подій, але найдивніше те, що вони потім пригадують. Можна вислухати шістнадцять різних історій, а серед них не буде й двох однакових оповідок. Наприклад, рушниця, яку мав при собі той клоун…

— Рушниця? — перепитав я. — Він що, теж стріляв?

— Атож, — відповів містер Кін. — 3 того, що я встиг розгледіти, у нього був однозарядний вінчестер, але потім я вирішив, що мені те просто здалося, бо я мав таку саму ґвинтівку. Біфф Марлоу подумав, що то був ремінгтон, бо сам мав ремінгтона. А коли я попитав у Джиммі, він сказав, що той хлоп стріляв зі старого спрінгфілда — як і Джиммі. Дивно, правда?

— Дивно, — ледь чутно відповів я. — Містере Кін… а ніхто з вас не замислювався, якого біса на ту стрілянину завітав клоун, тим паче у фермерському комбінезоні?

— Авжеж, — сказав містер Кін. — Звісно, ми замислювалися, сам розумієш, але ніхто не надавав цьому великого значення. Більшість вирішили, що цей хлопець просто не хотів, щоб його пізнали на тій вечірці. Може, хтось із міської ради, Горст Мюллер чи Трейс Ноглер, який тоді був мером. Або професіонал, який не бажав світитися. Лікар чи юрист. У такому костюмі я б і власного батька не пізнав.

Він засміявся, і я поцікавився, яка кумедна річ спала йому на думку цього разу.

— Вірогідно, що то був справжній клоун, — відповів він. — Тоді, в двадцяті й тридцяті роки, окружний ярмарок в Есті починався набагато раніше, ніж зараз. Він був у самому розпалі, коли банда Бредлі зустріла свою смерть. На ярмарку були клоуни. Може, один із них прочув, що ми збираємося влаштувати власний карнавал, і вирішив проїхатись до Деррі, аби взяти в ньому участь.

Містер Кін сумно посміхнувся.

— Ну, я майже виговорився, — промовив він, — але скажу тобі ще дещо, оскільки ти такий цікавий і так уважно мене слухаєш. Це сказав Біфф Марлоу, за шістнадцять років після перестрілки, коли ми сиділи за пивом у бенгорському «Пілоті». Він сказав це знічев’я. Сказав, що клоун так далеко висунувся з вікна, що Біфф ніяк не міг второпати, як той не випадає. Він не просто перехилив за підвіконня голову, плечі й руки, Біфф сказав, що він висів у повітрі аж по самі коліна й спокійнісінько стріляв по машинах Бредлі, шкірячись своєю здоровенною червоною посмішкою. «Кривився, немов переляканий гелловінський гарбуз», — так описав його Біфф.

— То він наче злинав, — сказав я.

— Ага, — погодився містер Кін. — Біфф розповів іще дещо. Те, що тижнями не давало йому спати. Такі речі, що крутяться на кінчику язика, та ніяк не зірвуться, або наче надокучливий москіт чи гнус, якого ти ніяк не можеш упіймати. Біфф усе зрозумів однієї ночі, коли пішов за малою нуждою. Він стояв, дзюрив собі та ні про що не думав, аж раптом він усе збагнув: перестрілка почалася о другій двадцять п’ять по обіді, але клоун не відкидав тіні. Узагалі.