Розділ «Частина III Червень 1978 року»

«Ось тому розп’яття не завжди діє», — закінчив він.

«Ти не дав мені договорити, — сказала вона. — Ми також використовували часник».

«Мені здавалося, тобі від нього стає зле».

«Я почувалася зле ще до того. Колись я важила сто двадцять фунтів. Тепер — дев’яносто вісім[46]».

Він кивнув. Але, коли йшов на кухню взяти ще пляшку вина, йому спало на думку: «Вона б уже мала звикнути. Після трьох років».

З іншого боку, може, й ні. Який сенс брати її під сумнів тепер? Вона ж дозволила йому взяти кров на пробу. Що ще вона могла зробити? «Річ у мені, — подумав він. — Я був на самоті надто довго. Уже й не вірю в те, чого не видно під мікроскопом. Спадковість знову бере гору. Я син свого батька, хай би грім узяв його гнилі кістки».

Стоячи в темній кухні та здираючи грубим нігтем обгортку навколо шийки пляшки, Роберт Невілл позирав у вітальню на Рут.

Його погляд ковзав халатом, спинившись на хвилю на невеличкій опуклості її грудей, рухаючись далі до засмаглих литок та кісточок, угору до гладеньких колінних чашечок. Вона мала тіло молоденької дівчини. Аж ніяк не матері двох дітей.

А найцікавіше в усьому цьому, думалося, що він не відчуває жодного фізичного потягу до неї.

Якби він натрапив на неї два року тому, а може, й пізніше, він, мабуть, узяв би її силою. Тоді його дні були сповнені жахливих моментів, і в ті моменти, аби лише задовольнити власну жагу, він обмірковував найогидніші з учинків, промальовуючи кожний свій крок, і поступово втрачав глузд.

Та потім він зосередився на дослідах. Став менше палити, перестав зриватися на пиятику. Поволі, на власне здивування, він із головою поринув у дослідження.

Його статевий потяг зменшився, практично зник. «Порятунок ченця», — подумав він. Рано чи пізно потяг мав зникнути, бо інакше жоден чоловік не був би здатний присвятити себе життю без сексу.

Тепер, на щастя, він майже нічого не відчував; хіба що ледь відчутне пожвавлення під скелястим шаром власної стриманості. Таке становище його цілком задовольняло. Тим більше він не мав жодної певності, що Рут саме та, на яку він так довго чекав. Він навіть не був певен, що вона переживе завтрашній день. Вилікувати її?

Одужання було малоймовірним.

Він повернувся до вітальні з відкоркованою пляшкою. Рут коротко всміхнулася до нього, коли він долив їй вина.

«Я милувалася зображенням на стіні, — промовила вона. — Майже змушує повірити, що перебуваєш у лісі».

Він гмикнув.

«Напевне, чимало зусиль пішло, щоб так облаштувати будинок», — продовжила вона.

«Чи ж тобі не знати, — відповів він. — Ти пройшла через те саме».

«Нічого подібного ми не мали, — сказала вона. — Наш будинок був маленьким. А комора з їжею — вдвічі меншою за твою».