Розділ «Частина III Червень 1978 року»

«Перепрошую, я на хвилинку відлучуся».

Чомусь ці слова видалися йому гротескно-кумедними, відлунням втраченої епохи. Емілі Пост витончено походжає цвинтарем. Етикет юного вампіра[48].

Посмішка зійшла з обличчя.

І що ж тепер? Що зачаїлося в майбутньому? Чи буде вона тут за тиждень? Чи зникне в незгасному вогні?

Коли вона все ж інфікована, він хоч би що мусить спробувати вилікувати її. Але якщо вона не уражена бацилами? До певної міри така можливість видавалася йому навіть більш тривожною. За інакших обставин він міг би просто повернутися до звичного устрою, не порушуючи ані власного розпорядку, ані власних стандартів. Та якщо вона залишиться, якщо в них налагодяться стосунки, можливо, вони утворять подружжя, заведуть дітей…

Це жахало його значно більше.

Раптом він усвідомив, що перетворився на сварливого затятого холостяка. Він не думав більше про свою дружину, дитину, колишнє життя. Йому вистачало сьогодення. Потреба чимось жертвувати і знову брати на себе відповідальність лякала його. Він боявся дати волю серцю, розбити кайдани, якими власноруч скував його, запроторивши почуття у в’язницю. Він боявся знову покохати.

Коли вона вийшла з ванної, він і досі сидів, поглинутий думками. Програвач, про який він геть забув, видавав лише тонке шкряботіння.

Рут поправила грамплатівку та знову її ввімкнула. Залунала третя частина симфонії.

«То що там із Кортманом?» — спитала вона, всідаючись.

Він спрямував на неї порожній погляд: «Кортманом?»

«Ти саме збирався розповісти щось про нього та розп’яття».

«А. Що ж, однієї ночі я затяг його сюди та виставив перед ним розп’яття».

«Що сталося?»

Може, вбити її вже? Може, і не треба нічого з’ясовувати, а просто вбити та спалити її?

Він глитнув. Подібні думки були лише бридкою заповіддю того світу, у якому він тепер жив; світу, де вбивати було простіше, ніж плекати надію.

«Ну, я ще не настільки втрачений, — подумав він. — Я людина, а не згубник».

«Щось не так?» — з острахом спитала вона.

«Що?»

«Ти так подивився на мене…»