Розділ «Частина ІV Січень 1979 року»

Вони прибули вночі. У темних авто, з ліхтарями та рушницями, сокирами та списами. Виринули з темряви під ревіння двигунів, довгі білясті руки їхніх ліхтарів нишпорили рогом бульвару, тягнучись до Сімарон-стрит.

Роберт Невілл сидів біля вічка, коли вони з’явилися. Він відклав книжку і вичікувально спостерігав, як білі промені падали на знекровлені вампірячі обличчя і ті з гарчанням обертались, вдивляючись своїми темними звіриними очима в сліпучі вогні.

Невілл відсахнувся від вічка, серце шалено закалатало від несподіваного шоку. Якусь мить він стояв у темній кімнаті, здригаючись, не в змозі зібрати думки докупи. Горло зсудомило, він чув гуркіт автомобільних двигунів навіть крізь звукоізоляцію будинку. Подумав про пістолети в комоді, про залишений на верстаку пістолет-кулемет, розмірковував, чи боронити від них будинок.

Тоді він стиснув пальці, міцно вп’явшись нігтями в долоні. Ні, він прийняв рішення, ретельно все обміркував за минулі місяці. Він не ставатиме до бою.

Із важким, неприємним відчуттям унизу живота він знову підступив до вічка та визирнув.

Вулиця перетворилася на сцену стрімкого жорстокого дійства, осяяного блідими відблисками ліхтарів. Люди кидалися на людей, вулицю наповнив звук чобіт, що тупцювали бруківкою. По тому пролунав постріл, глухо відлунюючи; ще постріли.

Двоє вампірів із гуркотом поточилися на бік. Четверо чоловіків схопили їх за руки та рвучко підняли, поки двоє інших чоловіків увігнали блискучі вістря списів у груди вампірів. Невіллове обличчя скривилося, коли ніч розітнули крики. Він відчував, визираючи назовні, як груди здригаються від утрудненого дихання.

Одягнуті в чорне люди знали, що роблять. Можна було розгледіти десь сімох вампірів — шістьох чоловіків та жінку. Чоловіки оточили сімку, хапаючи кожного по черзі за руки та вганяючи загострені списи глибоко в їхні тіла. Кров струменіла темною бруківкою, вампіри гинули один за одним. Невілл відчував, що тремтить дедалі сильніше. «Отаке воно, нове суспільство?» — промайнуло йому в голові. Він намагався повірити, що ці люди просто змушені вдатися до такого, але шок збурив у ньому страхітливий сумнів. Обов’язково було все чинити саме так, улаштовуючи брудну й жорстоку бійню? Навіщо нищити їх у сум’ятті ночі, коли вдень вампірів можна порішити в спокої?

Роберт відчував, як тремтять стиснуті кулаки. Йому не подобався їхній вигляд, не подобалася методичність цієї бійні. Вони більше скидалися на головорізів, ніж на вимушених обставинами людей. Вирази зловтіхи й торжества викривили їхні обличчя, зблідлі й грубі у світлі ліхтарів. Їхні обличчя були жорстокими й збайдужілими.

Зненацька Невілла пройняло невтримне тремтіння, коли він згадав. Де ж Бен Кортман?

Його погляд пробіг вулицею, але Кортмана не було. Він притисся до вічка, розглядаючи вулицю вздовж. Йому не хотілося, щоб вони дісталися Кортмана, усвідомив він, не хотілося, щоб Кортмана знищили саме так. Відчуваючи суперечливі переживання, яких він і сам не міг розібрати в усій цій метушні, він чітко усвідомив, що більше співчуває вампірам, ніж їхнім катам.

Тепер семеро вампірів нерухомо лежали зморщеними в калюжах краденої крові. Ліхтарі мерехтіли вулицею, білуючи темінь ночі. Невілл відвернувся, коли яскравий відблиск промайнув його будинком. Жмут світла повернув в інший бік, і він знову визирнув.

Крик. Невілл очима прослідкував за спрямуванням ліхтарів.

Він закляк.

Кортман був на даху будинку, по інший бік вулиці. Він тягся до димаря, розпластаний на ґонтовому покритті даху.

Раптом до Невілла дійшло, що саме в цьому димарі, певно, більшу частину часу переховувався Бен Кортман, він відчув укол відчаю, який принесло йому це знання. Невілл щільно стис губи. Чого ж він не обшукав усе ретельніше? Він не міг подолати хворобливого страху від самої думки, що Кортмана вб’ють оці жорстокі чужинці. Розум казав йому, що це безглуздо, але він не міг придушити цього почуття. Не їм належало розправитися з Кортманом.

Але він нічого не міг із тим удіяти.

Похмурими, змученими очима він спостерігав, як промені ліхтарів сходяться докупи на верткому тілі Кортмана. Слідкував, як бліді руки поволі деруться дахом. Повільно, повільно, так, наче Кортман має в запасі безмір часу. Поквапся! Невілл відчув, як увесь смикається, здушуючи в собі невимовлений покрик, і далі спостерігав. Він відчув, як увесь напружився від болісно повільних рухів Кортмана.

Люди не вигукували й не віддавали жодних наказів. Вони лише звели рушниці, й ніч укотре розітнулася від грому стрілянини.