Розділ «Частина III Червень 1978 року»

Вона не відповіла. Її руки незграбно намацували замок.

«Не можна туди виходити, — сказав він, здивований. — Невдовзі вулиці будуть переповнені ними».

«Я тут не залишуся, — прорюмсала вона. — Яка різниця, якщо вони мене вб’ють?»

Він схопив її за руки. Вона спробувала вирватися.

«Облиш мене! — прокричала вона. — Я не просилася сюди. Ти мене приволік. Чого ти мене не облишиш?»

Він ніяково стояв поряд із нею, не знаючи, що й казати.

«Не можна виходити», — знову мовив він.

Він повів її назад, до дивана. Потім пішов до бару й наповнив їй невелику склянку віскі. «Не зважай, інфікована вона чи ні, — думав, — не зважай».

Він подав їй склянку. Вона захитала головою.

«Випий, — сказав він. — Це тебе заспокоїть».

Вона звела на нього лютий погляд: «Щоб ти міг знову тицяти мені часник в обличчя?»

Він похитав головою.

«Та випий уже», — сказав він.

Трохи зачекавши, вона взяла склянку й відсьорбнула віскі. Закашлялася. Відставила склянку на бильце, від глибокого вдиху тіло затряслося.

«Чому ти так хочеш, щоб я зосталася?» — нещасно запитала вона.

Він глянув на неї, не маючи чіткої відповіді. Потім проказав: «Навіть якщо ти й інфікована, я не можу дозволити тобі вийти. Ти навіть уявити не можеш, що вони з тобою зроблять».

Вона заплющила очі. «Мені байдуже», — сказала.

«Я от ніяк не втямлю, — проказав він до неї за вечерею. — Минуло вже майже три роки, а серед них ще досі є живі. Запаси харчів уже вичерпалися. Наскільки мені відомо, вони й досі пролежують день у комі, — він захитав головою, — але вони не мертві. Три роки, а вони ніяк не повмирають. Що їх живить?»

Вона сиділа в його халаті. Близько п’ятої вона пом’якшала, прийняла ванну та перевдяглася. Її худенька статура виглядала безформною під численними махровими складками. Вона позичила в нього гребінець і зачесала волосся в чепурний хвіст, перев’язавши його шнурком.

Рут крутила чашку з кавою в руках.