Розділ «IX»

— Наполегливість! — говорив завше мій директор гімназії Гіллерман. — Краще наполегливість і ретельність, аніж геній та безпутність.

Відімкнувши двері, я розмірковував тільки одну мить, тоді ввімкнув світло. Жовтий, огидний коридор розверзся перед нами, як довга кишка.

— Заплющ очі, — стиха сказав я Пат, — бо це видовище хіба тільки для задубілих нервів.

Одним ривком я підняв її на руки й, повільно йдучи своїм звичайним кроком, так ніби я був сам один, поніс її мимо чемоданів і газових плиток аж у свою кімнатку.

— Аж страшно, га? — говорив я збентежений, озираючись на плюшовий гарнітур, що стояв перед нами.

Ех, тепер стали б у пригоді парчеві крісла пані Залевської, килим, лампа Гассе…

— Зовсім не так страшно, — сказала Пат.

— Та де там не страшно, — заперечив я, підходячи до вікна. — Але принаймні перспектива з вікна прекрасна. Може, підсунемо до вікна крісла?

Пат ходила по кімнаті.

— Зовсім тут не так-то й погано… Насамперед тут тепло, а це ж чудесно…

— Тобі хіба холодно?

— Я люблю тепло, — відповіла вона, злегка піднявши плечі. — Не люблю холоду й дощу. До того ж вони мені просто шкідливі.

— Боже ж мій! А ми весь час сиділи надворі та ще в такий туман…

— Тим краще тепер побути тут…

Вона потягнулася, а тоді знову заходила по кімнаті своєю красивою ходою. Зніяковілий, я швидко озирнувся. Хвалити бога, великого безладу в кімнаті не було. Свої подерті нічні пантофлі я одним рухом ноги жбурнув під ліжко.

Пат стала перед одежною шафою і глянула нагору. Там лежав старий чемодан, подарований мені Ленцом. Чемодан був заліплений різнобарвними етикетками з часів його пригодницьких мандрівок.

— Ріо-де-Жанейро, — перечитувала Пат, — Манаос, Сант-Яго, Буенос-Айрес, Лас Пальмас.

Вона засунула чемодан глибше й підійшла до мене.

— І це ти вже там скрізь побував?

Я щось промимрив. Вона взяла мене за руку.