Розділ «VI»

Ми розпрощалися з хазяїном. — Вітайте від мене Готфріда, — сказав він. — Скажіть, нехай заходить!

Ми спинилися на вулиці. Перед будинком стояло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно шугали по дереву аж до густої крони, гілки вже вкривалися легким зеленим пушком, в невиразному мигтячому світлі дерево здавалося ще могутнішим і вищим, здавалося, що крона його розпливається в сутінках там десь угорі — ніби велетенська розчепірена рука, що в незмірному тужливому пориванні хоче вхопитися за небо.

Патріція Гольман злегка здригнулася.

— Вам холодно? — запитав я. Вона підняла плечі і засунула руки в рукава своєї хутряної шубки.

— Лише першу мить… Бо ж у приміщенні було досить тепло.

— Ви надто легко одягнені. Адже ввечері ще холодно. Вона похитала головою.

— Не люблю дуже теплого одягу. Та й хочеться, щоб нарешті було тепло. Не люблю холоду. Принаймні тут у місті.

— У машині тепло, — сказав я. — Про всякий випадок я взяв з собою ковдру.

Я допоміг їй сісти в машину і накрив її коліна ковдрою. Вона підтягла її вище.

— От тепер чудесно. А то холод навіває сум.

— Не тільки холод… Проїдемось трохи? — запитав я, сідаючи за руль.

Вона кивнула головою:

— Охоче.

— А куди?

— Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

— Добре…

Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це були вечірні години — пік вуличного руху. Майже беззвучно линули ми вулицями — так тихо похуркувала машина. Здавалося, що це й не автомашина, а корабель, що безшумно лине барвистими каналами життя. Вулиці пропливали повз нас, освітлені портали, вогні, ряди ліхтарів: нас оповило солодке, ніжне вечірнє збудження, що так властиве людській душі, овіяло лагідним трепетом осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, височіло залізносіре, глибоке небо, поглинаючи заграву, що підіймалася з міста…

Дівчина мовчки сиділа біля мене, світло й тіні падали на її обличчя крізь віконце машини, жваво шугали по ньому. Часом я поглядав на неї збоку, і вона тепер знову нагадувала мені той вечір, коли я її вперше побачив. Обличчя її було тепер серйозніше, ніж тоді, здавалося, дещо чуже, але прекрасне — те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді і глибоко запало в моїй пам'яті. Мені здавалось, ніби в ньому панував якийсь таємничий спокій, притаманний речам, близьким до природи-деревам, хмаринам, звірам, а часом — і жінці.

Ми в'їхали у тихі вулиці передмістя. Вітер міцнішав. Він ніби гнав перед собою ніч. На великому майдані, навколо якого у маленьких садочках дрімали маленькі будиночки, я спинив машину.

Патріція Гольман наче прокинулась від сну.