Розділ «VI»

— Одну хвилинку, я ось там дещо бачив… — сказав він і зник. Через кілька хвилин він повернувся за візком і покотив його кудись геть. Назад прийшов уже без візка, сказавши:

— Все в порядку! Ми сіли в кадилак.

— Як на різдво! — сказала Ліна, щаслива своїми дарунками, і простягла нам на прощання свою червону лапку/

Коваль одвів нас на хвилиночку вбік.

— Слухайте-но, — сказав він, — якщо вам треба буде когось відлупцювати, я живу на Лейбніцштрасе, 16, у дворі, ліворуч, на третьому поверсі. Якщо їх буде, може, декілька, то й я прийду з своїм товариством…

— Домовились, — відповіли ми і поїхали. На розі майданчика Готфрід показав кудись крізь віконце машини. Ми побачили наш дитячий візок, а в ньому справжню дитину; коло візка стояла якась бліда жінка, що й досі не могла отямитися від подарунка, — вона все ще розглядала його.

— Правда ж, добре? — сказав Готфрід.

— Віддайте їй ще й плющових ведмедиків! — скрикнула Патріція Гольман, — їм місце саме там!

— Буде з неї й одного, — сказав Ленц, — а другий нехай лишиться вам.

— Ні, віддайте обох!

— Гаразд.

Ленц вискочив з машини, кинув плюшових звіряток жінці на руки і, перш ніж вона встигла щось сказати, кинувся тікати, ніби хтось за ним гнався.

— Ну, от, — сказав він, засапавшись, — тепер мені аж млосно зробилося від власного мого благородства. Підвезіть мене до кафе «Інтернаціональ». Мені конче треба випити чарку коньяку.

Він виліз, а я завіз дівчину додому. Це було вже не те, що останнім разом. Вона стала на дверях, світло ліхтаря мигтіло на її обличчі. Вона була прекрасна. Я охоче пішов би за нею.

— На добраніч, — сказав я, — спіть спокійно.

— На добраніч!

Я дивився їй услід, аж поки не згасло освітлення на сходах, тоді поїхав кадилаком геть. Почував я себе якось дивно. Це було не так, як звичайно, коли ввечері бува захопишся якоюсь дівчиною. Тут була якась велика ніжність. Ніжність і бажання дати собі повну волю. Волю полинути кудись в невідоме…

Я поїхав до кафе «Інтернаціональ», щоб побачитися з Ленцом. У кафе майже нікого не було. У куточку сиділа Фріці з своїм дружком, кельнером Алоїсом. Вони про щось сперечалися. Готфрід сидів з Мімі і Валлі на дивані біля стойки. Він привітно розмовляв з обома, навіть з бідною підстаркуватою Мімі.

Дівчата незабаром пішли, їм треба було «на діло» — саме був час. Мімі стогнала і зітхала, бо мучили спазми. Я присів до Готфріда.

— Ну, давай, викладай, — сказав я.