Розділ «V»

Я показав роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту-багажників, сидінь, бокових кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блюменталю запальничку і, скориставшися з цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб його, може, хоч цим трохи розворушити, але він одмовився.

— Дякую, я не курю, — сказав він і подивився на мене таким знудженим поглядом, що в мене раптом виникла страшна підозра: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він тільки заблудився, а хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що метає петлі для ґудзиків, або радіоприймач, і ось тепер стоїть тут в нерішучості, але зараз піде собі геть.

— Давайте проїдемо трохи, пане Блюменталь, — запропонував я нарешті, бо вже здорово втомився.

— Проїдемо? — відповів він так, наче я сказав щось зовсім незрозуміле.

— Так, проїдемо на спробу. Треба ж вам побачити, як працює машина. Вона біжить по шосе рівненько, як по рейках. А мотор тягне так, ніби це не важка машина, а пушинка.

— А, ці пробні поїздки… — він заперечливо махнув рукою. — Нічого вони не показують. Чого машині бракує, те помічається завжди лише згодом.

«Ще б пак, — подумав я сердито, — а ти, чавунний чортяко, думав, може, що я тебе носом ткну у вади».

— Ну, гаразд, тоді не треба, — сказав я, втративши будь-яку надію. Було ясно, що цей тип машини не хотів.

Коли оце він раптом обернувся, глянув мені просто у вічі і сказав стиха, але чітко й дуже поспішно:

— Скільки коштує машина?

— Сім тисяч марок, — відповів я, не моргнувши і оком; сказав як відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я розмірковував хоч би й хвилину, це я знав твердо. Загаявся б я хоч на хвильку — це могло б коштувати тисячу марок, яку б він виторгував. — Сім тисяч марок нетто, — повторив я твердо і подумав: «Як даси п'ять, то й забирай її собі».

Але Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки трохи засопів.

— Надто дорого!

— Звичайно, що дорого, — сказав я, остаточно зневірившись в успіху.

— Тобто як це «звичайно?» — спитав Блюменталь раптом якимсь людяним голосом.

— Пане Блюменталь, — відказав я, — чи бачили ви тепер когось, хто б на будь-яку ціну відповів щось інакше?

Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з'явилось щось подібне до тіні посмішки.

— Слушно. Але ж машина справді надто дорога. Я не повірив тому, що почув. Ось нарешті правильний тон! Тон справжнього покупця! А може, це знову якийсь виверт?

Саме в цей момент до подвір'я зайшов якийсь елегантно вбраний джинджик. Він витяг з кишені газету, перевірив ще раз номер будинку, а тоді попрямував до мене.

— Чи це тут продається кадилак?