Розділ «III»

Товстун не схаменувся й на секунду. Він спинився, набираючись гніву.

— Знаєте що? — запінився він. — Ідіть до зоопарку! Замріяним кенгуру немає чого робити на вулиці!

Мені стало ясно, що лаятися він уміє добре. Треба було, незважаючи на пригнічений настрій, відстояти свою честь.

— Мандруй далі, недоношений псих, — сказав я і, піднявши урочисто руку, благословив його. Він не звернув уваги на цей виклик.

— Впорскуй собі бетон у голову, зморшкуватий гібрид собаки з мавпою! — прогавкав він.

На це я вилаяв його плоскостопим виродком. Він мене — какаду в клітці, я його — безробітним обмивачем трупів. На це він, уже дещо з пошаною, обізвав мене коров'ячою головою, хворою на рак, а я його тоді, щоб нарешті покласти цьому край, — ходячим кладовищем біфштексів. І раптом його обличчя проясніло, — Кладовище біфштексів — це здорово! — сказав він. — Не знав цього досі. Заведу до свого репертуару! Отож… — Він трохи підняв капелюх, і ми розійшлися, сповнені пошани один до одного.

Лайка мене відсвіжила. Але пересердя не минало. Навпаки: чим більш я тверезішав, тим сильнішим воно ставало. Я видавався сам собі мокрою хустиною, з якої тільки-но видушили воду. Але поступово почав сердитись уже не тільки на себе, але й на геть усе, навіть на дівчину. Адже вона спричинилася до того, що я напився. Я підняв комір пальта. Хай думає про мене, що хоче, мені це тепер байдуже, хай одразу знає, з ким має діло. Та нехай все це йде під три чорти — про мене, що сталося, те й сталося. Вдіяти вже нічого не можна було. Та, може, воно так навіть і краще…

Я вернувся назад до бару і тепер уже напився як слід.