Невдовзі після війни Валентин дістав спадщину. Відтоді почав її пропивати. Він твердив, що треба святкувати таке щастя, як повернення живим з фронту. Після війни минуло вже чимало років, але це було йому байдуже — він казав, що ще недосить вшанував своє щастя. Це був один з тих, кому війна гостро врізалася в пам'ять. Лій всі інші багато дечого забули, а він пригадував кожний день і кожну годину.
Я зрозумів, що він випив уже чимало, бо сидів у куточку обважнілий і байдужий до всього. Я підняв руку.
— Салют, Валентине?
Він глянув на мене й кивнув:
— Салют, Роббі!
Ми з дівчиною сіли у куточку. Підійшов бармен.
— Чого б ви хотіли випити? — спитав я у дівчини.
— Хіба, може, мартіні, — відповіла вона. — Сухого мартіні.
— На це Фред мастак! Фред нерішуче всміхнувся.
— А мені — як завжди! — сказав я. У барі було свіжо і напівтемно. Пахло розлитим джином та коньяком. Запах був пряний — ніби від яловцю і хліба. Зі стелі звисала вирізьблена з дерева модель парусного судна. Стіна за стойкою була оббита міддю. Люстра кидали на неї тьмяне світло, і воно грало червоними бліками, наче віддзеркалювався підземний вогонь. З усіх невеличких кованих бра горіли тільки два — одне коло Валентина, друге — біля нас. На них були жовті пергаментні абажури, зроблені з старих географічних карт, через що вони мали вигляд вузеньких освітлених шматочків світу.
Мені було трохи ніяково, я не знав, з чого почати розмову. Дівчини ж я зовсім не знав, а чим довше я на неї дивився, тим незнайомішою вона мені видавалася. Давно вже я ні з ким не сидів отак удвох, розучився… Мені більше було зазвичай у чоловічому товаристві. Там, у кафе, для мене було надто галасливо, а тут раптом- надто тихо. Через цю тишу кожне слово набирало такої ваги, що невимушена розмова ніяк не клеїлась. Мені мало не забажалося назад у кафе.
Фред приніс бокали. Ми випили. Ром був свіжий і міцний. Він мав присмак сонця. Цей напій заслуговував всілякої уваги. Я спорожнив келих і тут-таки віддав його Фредові.
— Подобається вам тут? — спитав я. Дівчина кивнула головою.
— Краще, як там у кондитерській?
— Ненавиджу кондитерські, — відповіла вона.
— Тоді чого ж ми саме там зустрілися? — спитав я здивовано.
— Не знаю… — Вона зняла берет. — Мені не спало на думку щось інше…
— Тим краще, що вам тепер ось тут до вподоби. Ми тут буваємо часто. Ввечері ми в цій халабуді наче в себе вдома.
Вона розсміялася.
— Хіба ж це не трагічно?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Три Товариші» автора Еріх Марія Ремарк на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III“ на сторінці 6. Приємного читання.