Розділ «III»

в капелюшку з страусовим пір'ям.

— Ось чотири місця, прошу! — сказав офіціант, показуючи на мій стіл.

— Стоп, — відказав я, — стіл зайнятий. Я чекаю ще когось…

— Не можна, пане! — сказав кельнер. — У цю пору не можна бронювати місця.

Я глянув на нього. Потім — на дебелу жінку, що щільно підійшла до столу і вхопилася за спинку крісла. Я подивився їй в обличчя і припинив опір. Цю особу й гарматами не відженеш від стола, який вона вирішила захопити.

— Може б, ви принесли мені принаймні ще порцію коньяку? — гримнув я па кельнера.

— Але ж, прошу пана… Знову подвійну?

— Так.

— Будь ласка. — Він уклонився. — Цей стіл — на шість персон, пане, — сказав він, ніби перепрошуючи.

— Та годі вже. Давайте-но коньяк!

Дебела жінка належала, мабуть, до товариства тверезості — вона так вирячила очі на моє вино, ніби це була стухла риба. Щоб її подратувати, я замовив ще одну порцію, а тоді й собі витріщив очі на даму. Вся ця пригода видалася мені раптом смішною. Що мені тут треба? І чого мені треба від дівчини? Я ж навіть не знав, чи впізнаю її серед цього гармидеру. Спересердя я одним махом випив свій коньяк.

— Салют! — сказав хтось у мене за спиною. Я здригнувся. Це була вона!

— Еге, та ви починаєте вчасно! — сказала вона сміючись.

Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. І раптом зніяковів. Дівчина мала зовсім інший вигляд, ніж її образ у моїй пам'яті. Поміж багатьма добре відгодованими жінками, що їли тут тістечка, вона була юною, стрункою амазонкою, холодною, променистою, впевненою і неприступною. «Нічого у нас із нею не вийде», подумав я собі й сказав:

— Звідки це ви так непомітно з'явилися? Адже я ввесь час стежив за дверима.

Вона показала кудись праворуч.

— Там є ще один хід. Але ж я запізнилася. Ви давно вже чекаєте?

— Та ні, щонайбільше дві-три хвилини. Я й сам тільки-но прийшов.

Товариство коло нашого столу принишкло. Я відчував у себе на потилиці критичні погляди чотирьох солідних матрон.

— Посидимо тут? — запитав я.