Розділ «XXVIII»

— Ці металеві речі нічого не варті, Пат. Ти поглянь, який я в ньому. Блідий і кістлявий. А я ж засмаглий і міцний. Якась хвиляста штука.

— Ти повинен запам'ятати мене іншою, — шепотіла вона. — їдь звідси, любий. Я вже й сама якось справлюся з цим.

Я втішав її. Вона знову попросила люстерко і свою сумочку. Потім почала пудритись — виснажене обличчя, потріскані губи, глибокі коричньові ями під очима.

— Хоч трохи, мій любий, — сказала вона і спробувала посміхнутись. — Ти не повинен бачити мене такою страшною.

— Можеш робити, що хочеш, — сказав я, — але для мене ти ніколи не будеш страшною. Для мене ти — найкраща жінка, яких я будь-коли бачив.

Я взяв у неї з рук люстерко й пудреницю і обережно обняв руками її голову. За мить вона знову захвилювалась.

— Що, Пат? — спитав я.

— Цокає так голосно, — шепотіла вона.

— Що? Годинник?

Вона кивнула:

— Так гримить…

Я зняв годинник з руки.

Вона злякано поглянула на секундну стрілку:

— Забери його геть…

Я взяв годинник і жбурнув його. Він розбився, вдарившись об стінку.

— Отак, тепер він більше не цокає. Час зупинився.

Ми розірвали його посередині, тепер існуєм лише ми, тільки удвох — ти і я, і більше нікого.

Вона повела очима в мій бік. Її очі здавалися дуже великими.

— Любий… — прошепотіла вона.

Я не міг витримати її погляду. Він ішов з глибини і, пронизуючи мене наскрізь, линув кудись у далечінь.